Махновія Степ
Ймення Марічка
Прекрасне як чічка.
Воно є прадавнім і споконвічним.
Всі гарні й прикрашені шармом величним
Русяві й чорняві дівчата Марічки.
Не втратити надію над усе,
Проте спитати більш ніхто не сміє.
Над нами сяє сонце золоте,
Над нами небеса синіють.
Якби ти знав, як я тебе люблю
І очі ти мої тоді побачив!
У тебе досі голі плечі
Від надто сухих речень.
У жмені щастя світ - мізерний
І він банально недоречний.
У сухожиллях краплі крові
Колись усе було інакшим.
Пташки співали класику і джаз.
І не було у тому співі фальші,
І гармонійним світом був баланс.
Колись усе було інакшим,
Я не зроню сльози з очей.
І більше не заплачу -
Чорнила туші надто дорогі тепер,
Проймають ті слова за душу, кляті.
Напрочуд гарні, напрочуд дорогі,
Одначе,
Золотою ниткою я латала рани,
Голкою прозорою спогади виймала
Мигдалевим чаривом з супроводом тіней,
Мерехтінням шепоту і чаклунських віянь.
Золотою ниткою зашивала рани
Голкою прозорою видирала пам'ять .
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
Дорогою додому
( 2.12.15р.)
Дорогою додому ти завернув до лісу,
йшов стежкою старою, минав старі узлісся.
Тут затишок знайомий у спогадах лишився,
Під вагою смутку, в безнадії тиші
Ми з тобою бігли, наче інь і янь.
Потрібно дзвонити завжди найріднішим,
Частіше та без зволікань.
Вигадуйте для радощів нОві забави,
Вдавайте часом трохи хуліганів.
Зірвав троянду лютий Вітер
До ніг їй - Осені поклав.
Літає він тепер щасливий ,
Бо істинне він відшукав .
А Осінь часом полохлива,
Міняє настрій і ходу,
Дівчина з іменем Ромашка,
опустила руки під пальто,
Наче то її осіння казка,
наче ти її давно…
Пам’ятаєш дзвінкий сміх наївний? -
Метеликом сяду на твої я плечі
І пісню ласкаву тобі наспіваю
Про море сніжинок, що душу виймають,
про дивне, і вічне, і все, що доречне.
Між сном і долиною снів є кордони,
Кордони обітниць і забобонів.