Надія Ковалюк
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Я знов торкаюсь твого тіла, наче вперше,
Хоч знаю, що востаннє…І нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами закриваю на пів-слові.
Я знаю, це закінчиться…Нехай…
І моє тіло із твоїм – в шаленій змові.
Ти пам’ятаєш той далекий час,
Коли цвіли ромашки білі-білі?
Така любов буває тільки раз.
І ми були-замріяно-щасливі.
Від ніжності-всміхались береги…
А дотики-мурашками по шкірі…
І губи твої-рідними були.
Коли до вікон примоститься надвечір’я
Й народиться найперша із зірок,
Ти заплети мені мереживом надію
В квітучий, оксамитовий вінок.
І поцілунками осип гаряче тіло,
Немов багряним листям восени.
Свої зізнання – з обережністю, невміло
Не займай мою душу…не треба,
Я не вбита тобою…жива.
Знаєш,я,на відміну від тебе-
Не кидаю на вітер слова.
Але,врешті,кому яке діло,
Що не справдив найбільшу із мрій?
Я дарую тобі своє тіло,
Не треба більше спогадів…Мовчи!
Хай за плечима стогне й плаче вітер,
допомогти не може він нічим,
що в нашому саду вмирають квіти.
Не воруши той день, коли ти йшов,
в думках перебираючи причини.
У тім, що вічна пам’ять, не любов,
Там, за вікном, турботи всі земні
сховала ніч у стомлених долонях,
притулку не знаходячи в траві
заскочив вітер аж на підвіконня.
А притуливши спокій до дверей,
запеленавши кожного в перину,-
чаклує сон над долями людей,
і спить моя ріднесенька людина.
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Забулось…відболіло…відлягло…
Не б’є вже по руках розчарування.
Невидимою ниткою вплело
В моє волосся слід твого кохання.
Не переймайся…більше не болить…
Дощів із сліз у мене вже не буде…
Єдиний крок…всього лиш тільки мить-
Від тебе збожеволієш за мить,
моє минуле! Що ж ти серце краєш?
Так хочеться туди,де не болить,
де забуття здається справжнім раєм.
Сто кроків по гарячому піску
і я вдихаю рай на повні груди.
Корабликом картонним всю журбу