Тарас Іщик
Уздовж ріки і по бетонному мості
блукають очі безневинні,
він вище хоче погляд той знайти,
щоб в нього вірив...ех ви ж, свині...
Ніхто на мене не зважає,
Не виходить ще місяць з-за лісу,
не сідає і сонце за гІлля
на землі, де дітей вже, як рису,
не знітить, що сьогодні неділя.
Їх нічого уже не цікавить:
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?
По небу проліта хмаринка
і з листя крапає роса
на носі твому павутинка,
ти з лісом - братик і сестра.
Тече в долину зверху потічок
Небесного тіла чудова краса
пітніє і краплі по ньому стікають,
в холодній кімнаті, неначе роса
губами з грудей я ці краплі збираю.
В цю мить поєдналось фізичне й моральне
Чорти б забрали її всю
і нутрощі її із печінками,
не ту я пам'ятав, не ту,
і тої вже нема із нами.
Бунтує все в мені нутро
Небесна текла черепиця,
пролилися сльози з небес аж до дна,
маленька сільська пересохла криниця
зловила краплину - гігантська сльоза.
І пили селяни із неї цю воду,
Сто тридцять сім нещасних кілометрів
нас розділяють у присутності фізичній
та множина кохання круговертей
нас поєднає в поцілунку поглядом незвичним.
В твоїх очах вся глибина всесвітня,
Заходить сонце за шипучу хвилю,
і зорі віддзеркалює у морі,
ти загадай собі на завтра мрію,
щоб замістила вона небо й зорі.
Нехай для тебе стане час на місці
Знаєш, я не вмію збирати зірок,
я не вмію писати з натури картини,
я не можу латати у серці дірок
і не зроблю із тебе скульпури ліпнини.
Я не дарую квітів, обручок й кілець,
Метелик вперто на сонце летить,
бо суті життя він не знає,
та ліве вже крильце у нього горить,
та ж просто тепла він прохає.
Для нього тепло - це турбота,
В старому зсушеному серці,
дірявому, потертому від зрад,
звучать солодкі звуки терцій,
що загулшають стукіт ихих вад.
І кожен вечір ллються сльози