Тарас Іщик
Спустошена душа від дружніх втрат,
Стискає у грудях все, що було
Я живу тут, бо згинули там
Визволяючи наступне село.
На цвинтарях хрести полеглих їх
Коли ти входиш у пінисту хвилю
і розрізаєш піну своїм тілом,
ти пропливаєш неосяжну милю,
немов в підводних і холодних крилах.
Морська вода приймає це за честь
Подивись на себе в дзеркало й жахнися
від сутності, запущеної бороди й очей,
візьми вдягнися й чимдуж несися
у вікна непогашених свічей.
Ну і подумай та пізнай себе,
За вами займали?
Будете за нами.
Весь світ у черзі,
Немов на дошці ферзі.
Ми тратимо цноту від музики,
втрачаємо голову, знімаємо трусики,
оголимо серце, приносимо душу
у жертву морю, щоб вийти на сушу.
Нам треба лише кілька нот,
Кінець епохи зустрічають світлом,
що сяє від килиму смолоскипів,
бо йдуть палити, йдуть без скрипів,
і нищать все, що в серці квітло.
Вони не животять старих, ні діток,
Свіже дерево тріскає, іскри ідуть,
роздуваються ніздрі: "Це вишня...".
Я вдихаю цей запах і на повную грудь,
відчуваю енергію лишню.
Я не спав, а лиш пив це сухеє вино,
Коли ти ніжно замикаєш очі
під літеплою ковдрою радянських стін —
породжуєш лиш помисли пророчі,
що створюють пейзаж твоїх картин.
Коли ти засинаєш у своєму ліжку,
Чорнява бестія зриває хітон
із спокою темного закритих очей,
зі сну виливає холодний бетон
закостенілих моїх і солоних грудей.
Вона збуджує в мені хтивий посміх
Холодний спокій зігріває смуток,
і горло крижане не гріє чай,
коли по стінках ллється водограй
як слів холодних, й теплих жмуток.
Морозний подих не малює вже на вікнах
Обсохлі губи і поросла щетина,
немите тіло біга голяка,
судоми зводять наболілу спину
і груди розрива від косяка.
Впирається весь зір в одну лиш точку
Вибач, що не вдалося сьогодні зустрітись,
вибач, що не скрипнув старими дверима,
вибач, що вчасно не зміг освіжитись
глибокими й спокусними очима.
Засинати без тебе - це мука