![Переднє слово до другого видання]()
Весною 1887 року вийшла невеличка збірка моїх віршів під заголовком «З вершин і низин», в котрій, крім кількох десятків дрібних п’єс, ліричних і епічних, містилася також поема «Панські жарти». Книжечка ся, ласкаво принята читаючою громадою Галичини і України, розійшлася досить швидко і вже від двох років вичерпана в книгарському торзі. Довго я носився з думкою видати наново або сю збірку, або бодай «Панські жарти», коли отеє явилася можність видати в світ обширнішу збірку моїх віршів, в котру ввійшло би також усе те, що було в книжечці 1887 року. Книжці тій я лишаю старий заголовок «З вершин і низин», хоч об’єм її, як усякий бачить, трохи не вчетверо більший від першого видання. Може, під старим стягом не покине її й старе щастя.
Громадити в сій книжці все написане мною в віршованій формі за 20 літ моєї писательської праці не було в мене ні думки, ні охоти. Багато з того, що за той час було мною надруковане, не варто тепер навіть читання, не то передруку. Кождому, хто слідив за розвоєм галицько-руського письменства в тих 20 роках, ясно буде й без довгого викладу, що інакше й не могло бути з писаннями чоловіка, що увійшов на літературне поле молодим і невиробленим, а й опісля замість щирої поради і науки аж надто часто стрічав болючі удари, цинічні насміхи, а найчастіше тупий індиферентизм і грубе незнання. Хіба трьох-чотирьох людей міг би я назвати, котрих приязнь і щире співділання помагали мені вироблювати мову і форму моїх поетичних складань, їх композицію і основні думки. Думаю, що, наводячи тут імена В. Коцовського і Ів. Белея, хоч вчасті віддячусь їм за те, що вони зробили для мойого розвитку.
З моїх найдавніших віршів, друкованих в «Друзі», подаю тут тільки дві-три п’єски, більше як документи моїх тодішніх поглядів, ніж для їх літературної стійності. Пропускаю зовсім збірочку «Балади і розкази», видану в р. 1876. Пропускаю також два політичні памфлетики: «Дума про Маледикта Плосколоба» і «Дума про Наума Безумовича» – сей другий задля того, що по видрукуванні в «Молоті» був сконфіскований. Натомість друкую тут уперве сатиричну поемку «Ботокуди», написану в коломийській тюрмі зимою 1880 р., та й з неї даю тільки виривки, переплітані прозовим рефератом з того, що, по-моєму, не стоїть тепер друкувати так, як тоді було написане.
І в інших частинах сеї збірки найдуть читачі чимало «фрагментів» та вривків. Не хотілось мені зовсім викидати за пліт деяких розпочатих мною і недокінчених праць поетичних. Мов бервена старої, розваленої хати, в котрій не одно пережилося і перетерпілося, ті вривки нагадують мені не одно таке, без чого й життя, може б, не життя було. Звісно, з тих неподокінчуваних або набік відсунених поем, що лежать між моїми паперами, я подаю тут тільки те, за що хоч сяк-так можу взяти на себе одвіт перед своїм художницьким сумлінням, – решта нехай іде мишам на снідання.
