Руденко Микола
Туман, туман… Як бинт до гнійних ран.
Чи сонце вигляне хоча б у травні?..
Коли на вишки падає туман,
Ми з вільним світом майже рівноправні.
Що розпогодиться — нема приміт
В газетній сліпо зверстаній колонці.
А де він є сьогодні — вільний світ?
Людське народження не вимага печатки —
Його засвідчує сама свята земля.
Та я своє життя розпочинав спочатку
І раз, і два, і три — від голого нуля.
Уперше народивсь шахтарчуком кирпатим
У скіфському степу серед камінних баб.
Я шлях завершив той пораненим солдатом,
Концтабірна лікарня сіріє на горі —
Із дерева і глини облуплений барак.
Якщо сюди приводять поранення старі —
Умій перепочити, щасливий неборак.
Щороку випадає тут ніжитись мені —
Аби хропів не вельми під ковдрою сусід.
Годинами я споглядаю хмари,
Мов рух життя, що з волі долина:
Ген під горою купчаться отари,
Ген забіліла кіньми далина.
Можливо, щось я створюю в уяві,
Для злету мрій не пожалівши крил,
Та все ж дивуюся оцій появі:
Помру — і нерозгаданим лишиться,
Чого приходив я у світ земний.
Уже на інших людях окошиться
Загадок і запитань рій сумний.
Тополя над криницею ростиме,
Акації цвістимуть на горбах.
Веснянкувата дівчина нестиме
Не криюся: життя мене стомило,
Бо знає втому навіть мідний дзвін,
Що також скаржиться: якби не било —
Безмежно довго не старівся б він.
Якби мене ізмалечку й донині
Життя не катувало, не товкло —
Мені, можливо, в тихій самотині
Оті кити, запеклі самогубці,
На берег кинулись з яких причин?..
Старий моряк у корабельній рубці
Кректав, оцей готуючи почин:
Схопити тросами й назад у воду
Хоч одного вернути — хай живе…
І зачепили вченим на догоду —
1
Навіщо стіни класти? Є колеса.
Є дах із повсті й шкіри. Є степи.
Є різнотрав’я й ковилові плеса —
І все твоє, куди лиш не ступи.
Є вільний рух — возам немає впину.
Нас — океан. Але ж кому у спадок
Дісталось істини святе зерно?
Якщо життя лише сліпий випадок —
Яким безглуздям робиться воно!
Я не просив його собі в дарунок
На цій землі, де навіть Слово — крам,
А переможець той, для кого шлунок —
А небо не змінилося — так само
Сідає сонце і хмарки пливуть.
І сто заграв зненацька за лісами
Скривавлять дум моїх тернисту путь.
Так, небо не змінилося. Єдине,
Що здатне душу втішити в снігах.
Із світанкових хмар у серце лине
Буває, нами володіє
Не хід планет, а звук
легкий.
Завваж: якби не ця подія ,
Світ був би зовсім не
такий.
Чомусь життя здається грою,
Що має підсумок і звіт.
Мій фініш десь не за горою —
А там…
Прощай, недобрий світ!..
Та я впаду не так, як з гілки
Спадає яблуко гниле;