Руденко Микола
Лечу кудись орбітою земною.
Люблю й ненавиджу усе земне…
Не я пишу, а Слово пише мною —
Воно вже вкрай заїздило мене.
Не інший хтось — мене загнало Слово
Сюди, де дротом заткана нора.
Благаю, всемогутній душолове,
Здригнеться гай гіллям напругим,
Повіє запахом суниць…
Концтабір там, де в тридцять другім
Вбивали молодих черниць.
Де підіймали їх на леза
Ґвалтівники тупі, брудні…
До дроту тягнуться берези —
Як тільки наповниться серце журбою
І ляжуть на душу погрозливі тіні —
Я знов уявлю, що стою під вербою
В селі на моїй Україні.
Так яблука пахнуть, рум’яні ранети;
Так любо звучить не спотворене слово!
Із досвіду знаю: обійдеш планету,
Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа Мати
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.
В передчутті божественної миті
Ми мусимо іти на каяття,
Щоб наші душі, правдою умиті,
Наповнилися Світлом за життя.
Тож каюсь самовіддано і ревно
(Бо зрештою пізнав свою мету)
За кожен день, прогаяний даремно,
Пастух, що ніс провізію поживну,
В святу неділю зібрану в домах,
Знайшов у приміському лісі гривну,
Яку носив на грудях Мономах.
Все вивчили історики. Ішлося
Про талісман, який життя беріг.
Князь Володимир, полювавши лося,
Чоловіки у зеківських бушлатах
В вечірнє небо дивляться гуртом:
Під місяцем, посеред хмар кошлатих,
Кільце з’явилось.
Корабель–фантом.
Брати по розуму. Літаюча тарілка.
Чи, може, Божий знак — Його печать.
Шлях-дорога в небокрай веде.
Обіч розступається стерня.
То не я — моя уява йде,
Наче босоноге старченя.
Люди добрі, орачі-дядьки!
Чи то ви зробили, чи не ви?
Всюди пшениці та буряки —
Коли осінь зірваний листок
Закружля на золотім крилі, —
Пам’ять, висвіти якийсь куток
На моїй знедоленій землі.
Може, під вербою джерело,
Де корінням бавиться вода;
Чи озерце, де моє весло
То вберу в троянди, то у сажу.
Світло чи пітьма тобі за тло.
А коли ж, кохана, врівноважу
Я в тобі людське добро і зло?
І коли нарешті зникне з хати
Докір, котрий смуток залиша?..
Мабуть, лиш тоді, коли кохати
Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.
На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх висить ланцюг.
З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.
Принишклі, без’язикі, між хатами