Руденко Микола
Немає шляху отакого крутого
Ні в темному морі, ні в хмарному небі,
Як та безконечна терниста дорога,
По котрій я сам продираюсь до себе.
До себе не в хату — до себе у душу,
До власного “я”, до глибинної суті.
О, скільки я терну розчистити мушу,
Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,
Що наше військо зрадив у бою.
Частенько він мене частує чаєм —
І дивно: я не відмовляюсь —
П’ю.
Він убивав, він катував, він вішав.
Тепер чекістський подарунок п’є.
З лісів мордовських знову, як на горе,
Туман повзе — підсинена мара.
Ти вже забрунькувався, осокоре?
Воно й не дивно, братчику. Пора.
Ти змалку радості отут не бачив.
Бо сталось так — хотів чи не хотів,—
Що виріс ти, похилий небораче,
Іще тоді, коли хлоп’ям малим
Я розпочав ловити слово віще,
Щоб втиснути його в кільце із рим,
Не знаючи, роблю оте навіщо,—
Іще тоді, із босих підошов
Виймаючи скабки біля паркану,
Я запитав: а звідки я прийшов?
З нічого світ творився, із нічого
В душі моїй народиться рядок.
А потім випурхне — і замість нього
Лишається на серці холодок.
І так самотньо стане, так тривожно,
Неначе світ кінчається на тім —
Чудуюся, коли згадаю те,
Як починав і як скінчити мушу.
Не знаю, чи вмирає, чи росте
Той світ, де плуг підняв цілинну душу.
Не знаю також, що то був за плуг.
Та добре бачу: в лірника — невдахи,
Що вивів на ріку казковий струг,
Ні перші, ні останні ролі грати
Не хочу ні у снах, ні наяву.
Замкнув себе за ребра, мов за грати, —
І так тепер живу.
На те, що нині діється довкола,
Ув’язнений поете, не зважай.
В собі самому обробляю поле —
Десь, може, в Африці, а може, в Україні,
У затінку від пальм чи то від колосків
Серед дівочих мук в німому голосінні
Почули зорі скаргу із віків.
Світила бачили, як рушили солдати,
Співаючи бездумне тра–ля–ля.
А тіло дівчини, її подерті шати
Так просто все: напишеш каяття —
І роздобудеш право на життя.
Лише десяток слів чи, може, фраз —
І все вчорашнє вернеться нараз.
Дерева й квіти в іскорках роси,
Та за вікном дитячі голоси;
Я нині весь — немов крутий заміс
Із споминів, та сповідей, та сліз.
Шаную те і вірю тільки в те,
Що у душі Голгофою росте.
Мене кололи й різали — терпів.
Але нічого не робив напів.
Ну навіщо стільки заліза —
Нари, двері, ґратовані рами?
Все одно я зненацька пролізу
Крізь щілину тюремної брами.
Все одно я піду на волю —
Духом вийду, якщо не тілом.
Обійму, мов сестрицю, тополю.
Безмежність бачити не можна.
Але й обмеженість на око
Так давить, що клітина кожна
Бунтує і щемить жорстоко.
Ці стіни тиснуть, мов лещата,
На груди сунуться зловісно.
Душа ось–ось почне кричати,