Руденко Микола
Не шукайте родзинок, читаючи вірші.—
Так лиш діти примхливі розжовують здобу.
Члени вашого тіла не кращі й не гірші —
Просто разом вони творять вашу особу.
Хліб — не хліб, якщо зліплений він
із родзинок —
Ти голодний залишишся в хлібному морі.
За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.
Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між квітучих краєвидів.
Та друг ботанік у погожі дні
Я вас питаю:
у вранішніх росах ви
Пасли ягнят за селом надаремно?..
Вперто повчають казенні філософи
Знати лиш те, що начальству приємно.
Скільки бундючності в їхньому лоскові!..
Не метушіться,—
Знов чомусь прийшла хвилина смутку.
Попрямую у вечірній ліс.
Запалю солдатську самокрутку
Над окопом, що давно заріс.
Ні, життя легкого обіцяти,
Сонце не могло своїм синам.
Де ти, рік народження двадцятий?..
Безсмертя нації — у слові,
А слово — Бог земних віків.
Лише нікчемні й безголові
Зрікаються старих батьків.
Не робітництво, не селянство,
Не щирий, праведний народ,
А так собі — тупе міщанство,
Які ж ви смішні, їй-богу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу
Ліврейними галунами?
Чи зможе безликий чиновник
Талант начепити на груди?..
Ту славу, як вутлий човник,
Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.
Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову силу,
Щоб підписом чи кнопкою дзвінка
Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.
З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.
І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під клунками горби.
Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.
Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі — ювеліри.
Бо навчило нелегке життя
Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій.
Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані світу, ні людини
На битій дорозі підкова лежить.
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога біжить —
В затоплені морем луги.
Над вербами тягне димком від села,
А змучена думка волає одно:
В нікуди, в нікуди дорога лягла —
Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини планети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи й кулемети.
А десь в обозі торохтів
Той, хто війну вважає грою —
Хто завтра надішле катів,