Руденко Микола
Хтось тисне з хмар на землю, тисне
люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.
І небо падає в холодні трави,
Коли нас братство в землю зарива.
Ну чого ж ти, лелеко,
Утікаєш від мене?
Ген гніздо недалеко —
Там, де стріха зелена.
Там, де стріха дірява
Зеленіє від моху.
Вже літать на галяву
Понад щирість людську, понад слово
правдиве
Ані радості в мене, ні щастя нема.
Що було б, якби з нами лукавила нива
Чи прийшла замість літа підступна зима?
Хай тобі залишається хитрість єдина,—
Як створити живе із металу і скла…
Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць.
Я стільки втратив!..
Від тієї втрати
Пече у серці незагойний шов…
Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?
Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Біла сторінка — віконце в душу,
Через яке заглядає небо.
Що я сьогодні повідати мушу,
Щоб не втрачати право на тебе?
Де відшукаю, де роздобуду
Слово, що ходить пружно і дзвінко?
Грішні і праведні кличуть до суду
І невагомі, і прозорі,
Умиті вітром небеса
Бувають у людському горі,
Немов диявольська яса.
Незрозуміла туга в серці,
І важко дихать, важко жить…
Що знає риба в тім озерці,
Я розгубив категоричність,
Я поміркованість несу:
Приймаю місяця ліричність —
Відбитих променів ясу.
Хай не своє, нехай відбите,
Жовтаве, а не голубе…
Та глянь, яке він платить мито
Що сталося? Чи Сонце другим боком
Зненацька обернулось до людей?
Вони на себе ніби ненароком
Сьогодні подивились іншим оком,—
Пробилось вільне слово із грудей.
Хто покрутив оту небесну прядку,
Нитки з якої тягнуться до міст?..
Чи прокленем, чи возвеличим
Ми, солоніючи від поту,
Оту непізнану істоту,
Яку історією кличем?
Чи занімієм з горя-жалю,
Коли, не знаючи кордонів,
Вона кістками міліонів
Ти, мамо, прийшла в сновидіння
В рядні — не в парчевому злоті:
Обходиш свої володіння
В глибинах синівської плоті.
Навчи мене сумнівів, мамо,
Вдихни в мої ночі тривоги:
У світі не просто, не прямо
Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крила,
Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів.
То зима у степах вікові фоліянти розкрила.
А дерева — мов знаки на білій сторінці снігів.
Лиш замовкнуть метілі — і, в кожен
вдивляючись атом,
Зорі шлють на хати дивних снів мовчазну