Руденко Микола
В дитинстві бачив я на кладовищі:
З могил стовпи вставали вогняні.
Вони здіймалися все вище й вище—
І серце жахом зводило мені.
Хіба ж я знав, що вся Земля —
могила?..
На Північ дивлячись, кашкет зніми:
Молюся вам, оті дороги,
Донецькі, чорні, кам’яні,
Що ранили дитячі ноги
І лікували у стерні;
Отим стежкам, які водили
По мінах у ворожий тил,
Щоб вибухав, де ми ходили,
Вже в тебе випадають зуби —
Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби,—
Хай рана гоїться стара.
Ти все зробив, що міг зробити, —
Були атаки та бої…
А де й кого сьогодні вбито —
Всі ми хворієм нині —
Тіло й душі в лишаї.
По небесній драбині
Сам Христос поспішає.
Він — онук гречкосія,
Син батьків невеселих.
Йди, маленький Месіє,
1
Вп’ялись, як воші у старий кожух,
У тебе, Земле…
Плодимось без міри…
Нової ми не осягнули віри,
А Божий образ вже давно пожух.
То ніч над нами чи істота чорна?
На це ніхто б відповісти не зміг.
І крутиться Земля, неначе жорна,
І зорі перемелює на сніг.
А десь хмільні й розморені, як завжди,
Майбутнє нам віщують в напівсні.
Ті блюдце крутять пальцями,
За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, здається, на всі часи
Сміху вистачить та пісень.
Грає скрипка та бубон б’є.
Хтось запрігся в старенький віз.
Давній звичай велить своє:
Ми матері собі не вибираєм —
Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм,
Прийти у світ чомусь не здужав ти.
Там народився, де дідівське слово
Вельможний хтось холопським охрестив.
І тільки небо високоголове
Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.
Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в похмуру нічку світить.
По–різному молилися Природі:
Одні над нею Бога вознесуть,
А хтось — такого більше у народі —
В ній розпізнає материнську суть.
Лише царі не кидали гонитву,
Яку перейняли в сліпих чортів:
Святі чуття, закладені в молитву,
Ой, наковталися горя ми,
Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями
І захмеліти озерами.
Згиньте, недобрі привиди,
Беріївські прислужники!
А шахраї та паливоди,
Проклятий світ! — я мовив після
бою,
Коли побачив трупи у траві —
Чому я мушу втішитись тобою,
Не знаючи, ми — мертві чи живі?..
А соловейко щиро і нескупо
Почав своє — війни йому нема.