Руденко Микола
Голос моря — звукове явище над поверхнею моря.
Людина голосу моря не чує. Можливо, його чують
деякі морські тварини.
УРЕ
Вставало море стоголово,
Кипіли білі буруни.
І я почув те віще слово,
Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.
Повернувшись на північ, Рама був вражений культом людських жертв,
що панував серед його племен.
Едуард Шюре
Є долина між лісом і пасмом горбів,
Де колись починалась трипільська культура.
Річка Віта біжить між столітніх дубів.
1
Не будіть його, пастушки,—
Хай під явором спочива.
В нього вчилися наші батьки,
Як помножити два на два.
Телескопа робили вони —
Христова ера проминула,
Чому ж ти не прийшов, Христос?
Націлились холодні дула
В твоїх пророцтв забутий стос.
Хто ж розпочне новітню еру?
І
Де правда — Бог чи той живий потік,
Який засіяв землю чудесами?..
Тобі належить витратити вік,
Щоб мовити просвітлено: те ж саме!
Чи в назвах справа?..
Сосни — колони собору,
Небо — розписана баня.
В білій безмовності бору
Дятла ритмічне длубання.
Дятел — як попик, що носом
Мудрість длубає церковну.
Сонце освітленням косим
Падають на землю метеори —
В збуджений передчуттями світ.
Про чиє давно забуте горе
Нам розкаже полум’яний слід?
Де той лук, що ці жбурляє стріли
З темної, німої висоти?..
То ж, напевне, люди не зуміли
Я зустрів її, слизьку потвору,
Між конвалій в росяній траві —
Поміж сосен, що дивились вгору,
Де висіли тучі грозові.
Це була така невідповідність —
Квіти–перли і слизька змія! —
Що природі за уяви бідність
Зимові витівки на склі —
Для мене був єдиний ліс,
Бо там. на батьківській землі,
Лиш терен по яругах ріс.
Те, що снувалось на вікні
Серед зимової краси,
Вертали надра кам’яні —
Листя на вербах од вітру дрижить.
Тінь від хмаринки по травах біжить.
А пастушок, загубивши батіг,
Росяним лугом за тінню побіг.
Хлопче, ти хочеш привласнити тінь?
Адже вона — не корова й не кінь.
Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?
Нелегко вжитись у твої потреби:
Ти витворив республіку в часи,
Коли вона хіба що лиш на небі
Світанок за вікном такий чутливий, наче
Дмухнеш — і він ураз повернеться в пітьму.
А вітер в димарі регоче, виє, плаче,—
Немовби хтось помер, що любий був йому.
І страшно так мені, що день з імли не вийде.
Не поведе мене на заповітну путь.
Світанку, веселіш!..