Руденко Микола
Для чого? Можливо, заради прощання
Мене повернула година остання
На землю, з якої для рим і думок
Життя мого витік нерівний струмок.
І що це за фокуси, що це за жарти?
Я звідси на крила здіймався без варти —
Шахтарська дитина, палкий піонер.
Біля брами тюремної, мила, не плач —
Не розтопиш сльозою цеглину…
На Великдень мені передав наглядач
Твій дарунок — просту цибулину.
Як ти знала, що тут, серед випарів зла,
Де за стінами стогнуть невтішні,
Цибулина для мене дорожча була
Люблю людей. Але моя любов
Клубком кривавим запеклась у грудях.
Оглянуся — і помічаю знов:
Чогось істотного бракує в людях.
Так мало непогорблених, прямих,
Окрилених високою метою.
І хто нас визволить від нас самих —
Синові Валерію
В світанковий туман між старих ясенів
Ми пірнаємо з сином — ловити линів.
Ще не видно води, ще діяльні бобри
Не сховались в глибінь водяної нори.
Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.
Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,
Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.
У горі не стогну, в розпуці не заплачу
Усе пізнавши й переживши,
Стою безгрішний, мов Адам.
З криниць небесних мудрість пивши,
Що я нащадкам передам?
Хіба лиш те, що для могили
Є в кожного своя земля.
Що ми планету обліпили,
Останнього тасманця було знищено на початку XIX ст.
Історична довідка
Я — один. Я — останній. То значить —
король.
Є Тасманове море й тасманська земля.
А земля мусить мати свого короля, —
Так сказав мені той, хто давав оцю роль.
Хтось жорстокий, невидимий ребра
розгорне
І намацає серце, і душу мою
Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.
А відпустить — і знов я навчаюсь любити
Кожну квітку у полі і кожне стебло.
Ночі мої, зачаровані ночі!
Відгомін в лузі дівочих пісень,
Третіх півнів заклинання пророчі —
Ті, без яких не народиться день.
Сонце не зійде, бузок не розквітне,
Косами не задзвенять косарі,
Доки у поле, у небо досвітнє
Довго я виходив із війни,
Пробивав духовне скам’яніння.
Вірші давніх літ…
А де ж вони?
Бракувало щирості й уміння.
Щирості?.. Напевне це не так.
Це мені, сказати б не по чину:
Ніби душу лікую від давніх ошпарин —
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.
Я не знаю за віщо дядьки завелися —
Дико люди жили у донецьких степах.
Душу й досі пече голова його лиса
Поезія — не жарт…
Вона —
Це теж космічна битва.
Вона і мати, і жона,
Присяга і молитва…
Є тіло, розум і душа —
І все це прагне руху.