Руденко Микола
То фортеця чи ожеред
Із грудневих лугів прогляда?
А довкола сухий очерет,
Наче там залягла орда.
Наче стріли стирчать увись:
В кожну зірку туга стріла.
До болотних купин придивись
Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,
Плаває тополь вовняний цвіт,
І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.
На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться ніяк:
Доки хтось у небесах заплаче,
Вони ідуть з моїх дитячих снів
З бензинками, натертими до блиску, —
Ті чорні люди, друзі давніх днів,
Що заглядали у мою колиску.
Ну, що ви нині знаєте про них?
Не та земля і вже не ті забої…
Та чорні люди з пагорбів курних
Помру під тином…
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом?
Упившись поту смородом гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.
Вже не почую скреготу заліз
І чавкотіння табірної глини.
Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
Авжеж не море…
Та мені
Так легко біля тебе.
Щось рідне є в твоїй душі,
В оцих рухливих колах —
Тисячолітні велетні–дуби,
В живу броню закована могутність!
Скажіть мені, ви вільні, чи раби —
У чому ваша сила, ваша сутність?
Я вас питаю нині не дарма —
Моя епоха до підробок ласа:
В самій істоті схована тюрма,—
Боже! Ти є в небесах чи немає?
Вийшовши в поле, молюсь, як завжди,
Силі, що землю в долонях тримає —
Доброму Богові Сковороди.
Боже! Сьогодні достоту відомо,
Чом Ти мене у окопах зберіг:
Кривда вернулась до нашого дому,
Що вам сказати, мамо,
Праведнице безталанна?..
Темрява ходить не прямо —
В неї душа захланна.
Всюди пекельне рало,
Що вимагає покори,
Навіть шляхи заорало,
Я жив, як всі: гадав, у цьому світі
Є тільки насолоди — їж та пий.
А добру дівку маєш на приміті,
То ти вже цар, а не гультяй сліпий.
Та вдарив день, немов огненне слово,
Що з неба падає, у груди б’є.
Усе мені відкрилося раптово —
1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати,—
Не сіялось у них і не росло.
Але поет…
Коли відлунює твій кожен крок
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок
В морозну ніч у небі кришталевім?
Нехай ти сам ідеш, нехай нема
Ні хати, ні душі над берегами,
Та зорі є — тож скаржитись дарма:
Сонце постійно випромінює в космічний простір
усті потоки атомних часток, їхній рух називається
сонячним вітром.
(Iз підручника)
Ой ти, Земле, нещасна матінко,
Як нам зимно в німому затінку
Від штиків за дротами колючими