Тіна Карабанович
Під чужим небом
Світить чуже сонце
Чужі руки
Довгі…Жовті
Дні розлуки…
Твої-мої муки…
Ніч грає зі мною в табу.
Я більше тебе не люблю.
Забуваю дні та втому.
«І більше не пахнуть підсніжники…
весна…
І більше не тепло від чаю…
І більше не чути кохаю…
брехня…
І ще один вірш
молитвою рядків
Заблукала в дикім лісі…
Загубила я намисто із калини,
Дивний голос із долини –
Розбив тишу…
То співала мавка з рудою косою,
Похилила плечі над рікою…
Тужила та красуня в дивнім лісі
За милого очима.
Розкинула по картах я:
Доля, воля-пустота…
Ворожила за ніч…
по тінях із пліч…
Лився тонко віск.
Ви, люди продаєте душі
й молитесь до неба,
чи цього вам треба?
Не чужі і не коханці,
ми в любові самозванці.
Сама собі війна,
«Шукав її,
як запах літа…
Шукав її,
як квіти по весні…
по листю жовтім восени…
холодної зими…
Роздягни мене…
тонко й ніжно
до струни…
Обніми мене навічно
серед вітрів
і чиїхось листів…
Залиш мені на спомин…
не сонце,
«Я за тебе помолюсь,
сьогодні, завтра
через рік.
Хай стигнуть сльози, пані,
виших стомлених повік…
Я за тебе помолюсь-
чи друг мені, чи ти мій ворог?
І тільки дим моїх лукавих цигарок,
Усі ми - диваки,
у всіх свої дивацтва.
У когось є розваги і дана моді,
а інший залюблений у свободі.
Яка ж міра дивини,
де хтось украде дивні сни?
« І я напевно створена із снігу-
як та зима холодна і безжальна…
Бо не жаліюсь й не жалію
у когось долю як повію…
І напевно серце з льоду маю,
як ті сніжинки з краю і до краю.
Бо не надіюсь й не прощаю
Червоний погляд та вуста,
якась не та мелодія моя…
Примарно тиха,
мов за лиха…
Терпка отрута-
моя одвічна писанини мука…
І все для неї…
Все йому…