Oleksander Dowbak
Я перестрів тебе на твоїй стежці долі
І викрав мов розбійник і поволік
В неволю,
З тих пір
часу минуло багато - втратив лік.
Просипалось вдосталь солі,
Коли придивишся та прислухаєшся, то не заперечиш:
Світ влаштовано предивно і прегарно;
Хоч це захоплення лапідарно
важко розпізнати в моїм бурмотінні старечім,
Схожім на лайку в буцигарнях.
І ми не свіжі, щойно з печі,
Все точно так, як стверджують підручники з фізики:
Власною гравітацією здатен
Кожен з нас
Хоч, на жаль, інколи з запізненням,
Викривляти
довкола себе простір і час,
Доживаємо віку,
доношуємо тіла
І відчуваємо щодня
все чіткіше
Як відшаровується від тіла душа,
Зсередини. Рухає скрині-саркофагу віко,
Колись Гавриїл був янгол, а тепер поштар;
Його знайшли в полі непритомним. Відігріли.
Дали роботу. Зробили посвідку, поставили штамп
І визначили обшар
Куди листи з газетами носити. І підозріле
Минуле пілота ВПС вкрив шар фарб
Здається, доля декого непомітними створила.
З ним розминулись, не зауваживши. Ніякого дива:
Він приховує за спиною свої крила,
Соромлячись, що вони тендітні, вживані і некрасиві.
У зворотнім не переконати. Перемудрили.
Вранці Вона Йому говорила:
У нашім Львові в околицях
двох катедр,
Ab ovo по-своєму католицьких,
Кожна як дренажний катетер
З надміру душі в порожнини тіл.
Все за затвердженими протоколами
В пошуках омріяної волі
все по тих же розбовтаних коліях
Возом, ледве-ледве поволі,
Світ тягнеться за старими волами
Сіро-чорного кольору
Де-не-де світлі плями,
За цупкими завісами важких гардин
Мов за пекельним парканом чи райським тином
Мляво, понуро і, як видається згори
доволі картинно
Давно живемо у власних хатинах
як павуки в плетиві своїх павутин,
І янголи на небесах не дали собі з нами ради,
А турбувати Бога за таких дрібниць було їм зась.
Все спинилось на стадії оглядин,
Мабуть,
В тривимірнім світі в триєдиного Бога є ще четверта іпостась.
І з них котрась
Посеред ночі і буревію
Виють вовки свою Пісню Пісень,
Плаче душа і тіло мертвіє,
а Місяць жовтіє
Мов випав мідяк
з дирявих кишень:
Буває, спомини набирають характеру параної,
І мури Трої
не витримують ворожої навали.
Я згадую побажання одне з оказії такої,
проголошене давно
І, мабуть, тоді ще не мною: