Сергій Гайдак
Квітневий дощ, розмиє всю печаль
Душа, немов прокинеться із сплячки
Весни у нас три місяці на жаль
То ж будемо кохати без гарячки
Під яблуней в саду розцвів тюльпан
В брехні кохання не буває
І не зігрієш там сердець
Любов не тліє, а згорає
По факту, це завжди кінець
Брехнею щастя не збудуєш
Не дай мені забути про кохання
Не дай мені зневіритись в тобі
Ціную я твої сліпі признання
Як посмішку і очі голубі
Не дай моєму серцю запектись від болі
Осінній день, холодний ранок
Жовтневий настрій вже не той
Хтось в теплоті зустрів світанок
А хтось давно не твій герой
Пожовкле листя зашуміло
Холодний вітер знову свище
В людей осінній депресняк
В душі маленьке попелище
А в серце знов подув сквозняк
З стовпів дерев усе упало
Стою, під небом, на дощу
Стою, і тіло промокає
Стою, й не знаю чи прощу
Стою, й не знаю, що спіткає
Стою, і голос вже пропав
Стою, і ноги підвернулись
Намалюй мене пальцями, проведи ніжним дотиком
Напиши мої літери на своїм полотні
Покажи мене справжнім, не білявеньким котиком
А єдиним коханням твоїм на землі
Пов'яжи мене нитками і назви тихо долею
Зустріну квітень, душу простелю
Пройду три кроки, в очі подивлюся
Скажу, як хочу жити - солов’ю
А ранком з ним у сонці розчинюся
Я подихом впіймаю запах трав
