Нік Лактіонов
П‘ю червоне у підвалі, темно й сухо,
меркне музика, що заграва над вухом,
чавкають люди, б‘ється посуд, у грудях
б‘ється серце. Сигарети покуримо?
Кухня, виникають із грудня спогади,
серпень свербить,
жваво пахнуть трави,
філіжанка кави —
зупинись, мить!
серце дзюрчить:
його пишні брами
Писати вірші про сніг — моветон.
Він падає — я за ним —
роуп-джампінг.
Впав би — попав би у музичний тон.
Канат тримає міцно,
Книги горели, освещая мой путь во Вселенной,
пепел от них был мне снегом, что грел меня нежно.
И звёзды взирали в меня ожидая ответа,
от них исходил луч света. Божественный чем-то.
20.01.21.
По рукам ходили мёртвые люди,
По головам же топтались живые.
Я принесу тебе лицо на блюде —
Лицо, путающее сорта пыли.
Может действительно есть в буре покой?
Не, тут что-то не лепится.
Я сорвал сейчас с себя всё живое,
Написав околесицу.
01.02.23.
Бескрайняя тьма в карих глазах,
привкус солнца на моих губах.
Яд — есть ничто, но всё есть яд.
Горько, правда. А что есть "Я"?
Ветви деревьев — они везде
Стовпник стояв скаменіло,
в небі шукав відображення,
стояв — подивляв на зірки,
не ба нічого — образився.
Зраділо відьмине серце,
вся одесса сипит,
вся одесса хрипит —
значит в воздухе пахнет войной
город снова не спит:
всё лежит и ворчит,
ну когда же настанет покой?
Їси мене вітер, як річка каміння,
Смакуй з цікавою розмовою.
Розтопчуй своїми ногами повільно,
Несися кульгавою ходою.
16.07.22.
зголодніле чорне море шумом засивіло
кораблі як зорі ззовні гулко мерехтять
вогкий вітер розчулився — мовить ніби ліра
осяяла синій овид золота печать
птахи нависли китицею в бездонній шалі
поле квітне, домінує мʼяка простота
як м‘ясо тхне
я чомусь чую будь-де
та бачу
як ворон їсть голуба
розіп‘ятого
напівголого
