Максим Марков
Як з губ твоїх поллється тепла кров,
серце заб'ється швидше, й швидко стиха.
Буду сидіти поруч, жодних змов,
хоч не люблю, моя душа не диха.
Буду в обіймах ще тримати твоє тіло,
Не розкладай на мене карти,
не питайся всього, що хочеш.
Бо знаю, воно того не варте,
що цікавого собі прошепочеш?
"Этот год убирает всех лишних",
это фраза всемирной сети.
И я знаю, что сам был излишним,
ведь был убран с чужого пути.
"Этот год оставляет лишь нужных",
Моя любовь с глазами цвета пепла,
доброй душой и сладким голоском.
И от неё моя душа ослепла,
вмиг позабыв о бренном и людском.
Моя любовь в наивнейших мечтах,
Сузір‘я у формі жубри,
із каменю серце розбилось.
Між хвилями зникли скарби,
і сонце горіти втомилось.
Весь сад огорнувся у горе,
Твій голос йде відлунням в серці мому,
ніби у храмі знов лунають співи.
Поки балакаєм, не відчуваю втому,
мого життя тепер ти радісні мотиви.
Твій сміх, ніби наркотик поглинає,
З моєї розбитої голови,
не зникає постать одна.
Я собі все кричу «лови»,
келих болю я вип‘ю до дна.
У сльозах, її крила у шрамах,
Моє лице палає дужче сонця,
від жару плавить мозок, барвить шкіру.
Аж на ходу слова всі забуваю,
пливу від почуттів, не бачу міру.
Емоцій різнобарвних вистачає,
Яким кольором твоє серце?
Лише не кажи, що червоне.
Нехай відповідь скаже люстерце,
в глибині своїх слів і потоне.
Воно біле, мов хмари у небі,
Моя душа черства и недалёка,
и в ней ты не увидишь ничего такого.
Я пуст, будто пакетик из-под сока,
из меня толку миру никакого.
В мои глаза ты не смотри, не надо,
Я ублюдок без доли ума,
моё сердце - песчаные камни.
Проживай эти дни не сама,
только не приближайся ко мне.
Я горю, будто я оригами,
Сьогодні я вперше побачив зорі,
на мій дикий подив вони були прозорі.
Такі, мов медузи, не в морі, а в небі,
пливли небосхилом, мов слова на папері.
Сьогодні ти вперше побачила місяць,
