Максим Марков
Когда-то ты сказала,
"в её глазах нет жизни",
теперь прошу тебя я,
найди её в моих.
Я часто вспоминаю,
Забудь усі слова,
схопи ті мрії сильно.
І тільки не проси,
підкинь над небосхилом.
Ув'язнюй ті роки,
Твій голос йде відлунням в серці мому,
ніби у храмі знов лунають співи.
Поки балакаєм, не відчуваю втому,
мого життя тепер ти радісні мотиви.
Твій сміх, ніби наркотик поглинає,
"Этот год убирает всех лишних",
это фраза всемирной сети.
И я знаю, что сам был излишним,
ведь был убран с чужого пути.
"Этот год оставляет лишь нужных",
І ніби місця усі рідні,
і ніби там люди свої.
Але на емоції бідні,
і навколо ліси не мої.
Знайомі обличчя і друзі,
Любов можна купити,
бо вона любить гроші.
Каміння і метали,
у кольорі, хороші.
Я цей день пам‘ятати не буду,
він пройде, як і сотні таких.
В самоті, серед музики й бруду,
заховався від душ людських.
Не назву сьогодення я святом,
Лиш пошматовані уста,
не дочекаються цілунку.
Закономірність є проста,
що шрами прагнуть візерунку.
Поранений прагне спасіння,
Один шанс для усіх,
не більше для нікого.
Живіть собі на сміх,
чудіть купу дурного.
Ніколи не здавайтесь,
Твоя помада на моїй сорочці,
і твої руки теж в моїх руках.
Та все для «нас» скінчиться у цій точці,
я твоїх мрій побачу тихий крах.
Від твого парфуму солодкого,
Ти фантом у моєму житті,
ніби мила ядерна бомба.
Не сховатись мені в укритті,
ані висунуть з ями лоба.
Надто часто траплятися стала,
Що таке біль?
Лише пухкі сніжинки.
Летять додолу,
не кортів кінця.
І їхня ціль, у тім,
