Максим Марков
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Чекаю, гуляю нічним пероном,
міг би їхать до вас, але прямую додому.
У темному купе чутно сухе дихання долі,
вона шепче "борись", а я біля вікна, сумую собі поволі.
У місячному оксамиті неба,
Если один - случайность,
а два - это прогресс.
То пять - закономерность,
а десять - интерес…
И если строчек больше,
Ви не моя, і я не ваш,
усе на рваному папері.
Та ніч немов би розіграш,
я ніби побував в афері.
Ще один день, і одна ніч,
Ти завойовуй цю фортецю,
я буду зборку споглядать.
І буду схожим на п‘яницю,
свій меч і щит тобі віддать.
Трощи всі стіни й барикади,
У чому сенс життя?
А сенс життя у тому.
Радіти, як дитя,
не нудьгувать ніколи.
Знайти для себе діло,
Між нами сотні довгих миль,
міста - гіганти, а дороги - змії.
Незмінним залишився тільки стиль,
у твоїх слів: вони мої надії.
Небесний сир ясніший в ночі чорні,
Це клятий жарт, це не життя,
а симуляція від бога.
Немає більше вороття,
бо без збережень ця дорога.
І у цій грі узяли ролі,
А кожен сон вбивав мене потроху,
бо кожен з них про неї, ніби яд.
На сторінках життя чимало моху,
та сни такі, мов серед літа град.
У снах я там, де вже не буду більше,
Це моя доля, битись на арені,
серед тиранів, шахраїв, убивць.
Історія висить на гобелені,
серед бридких, похмурих п'яних лиць.
То меч, чи щит хапати в чисті руки,
Від почуттів так хочеться кричати,
на всю планету, щоб розтанув дим.
З'явилась та, що не дає ні спати,
ні жити, ні змивати грим.
Емоції вирують, наче в штормі.
Колись, так починалась велика помилка,
але це не зупить мої руки.
І що з ними робити я не знаю,
зв‘язати, чи відтяти для науки?
Їх не зупинить навіть втрата крові,
