Максим Марков
І краще пізно, ніж ніколи,
та не скажу тобі тих слів.
Що мою душу, мов шипами,
кололи сотні довгих днів.
До твого серця не торкнуся,
Я вигадав увесь цей диво-світ,
усіх людей, і звірів, і пташок.
Історію на кілька тисяч літ,
і кожну із написаних книжок.
Я вигадав це небо, землю воду,
Скоро фінал ліричної п‘єси,
актори в азарті, тріпочуть серця.
Та немає на сцені красуні принцеси,
її не було на уривках творця.
Кульмінації штиль, і у залі напруга,
І мов рослини польові,
ми не сумістні, щоб любити.
Ти мов волошка чарівна,
я - конопля, яку б‘ють діти.
І наша доля - навпаки,
І небо стало ясніше,
і хмари розійшлися в різні боки.
Коли лиш я знову побачив,
твої червонілії щоки.
І ночі стали світліші,
Ты вонзила в меня свой нож,
и не двинула даже бровью.
В моём теле лишь боль и дрожь,
извини, что забрызгал кровью.
Ах косички, тугие косички,
красота в каждом дюйме улыбки.
Наши жизни горят будто спички,
не хватает мне золотой рыбки.
Милым личиком день заряжает,
З моєї розбитої голови,
не зникає постать одна.
Я собі все кричу «лови»,
келих болю я вип‘ю до дна.
У сльозах, її крила у шрамах,
Я знаю, тобі болить,
я бачу, як ти це тримаєш.
Тобі стало так важко ходить,
на плечах сотні дві підіймаєш.
І думки, і слова, і події ж,
Любили, і любилися,
сварились і мирилися,
отак і ми родилися,
в обіймах у сім‘ї.
Кохані, і в коханні,
Яким запахом твоя любов,
який аромат у кохання?
Шоколад, цигарки, чи вино,
ягід, квітів, повіття із рання?
Чи пахучі твої почуття,
Весь білий світ журбою огорнуло,
я в ньому сам, і ти у нім сама.
Усе хороше в ньому потонуло,
на нас чекає ядерна зима.
Похмурі дні, і в порожнечі ночі,
