Максим Марков
Лезом своїх гострих фраз,
розрізаєш мої вздовж вени.
Кров тече, ми тепер на раз,
заберіть хоч хтось тіло зі сцени!
Язиком убиваєш і раниш,
Чиїсь слова - вогонь,
все плавлять лід у серці.
Чиїсь слова - мов кров,
стікають у озерце.
А є слова, мов мед,
Ты забудешь меня, Анабель,
руки в выжженных шрамах и стоны.
Только пой мне свою колыбель,
про свирепых солдат колонны.
Про войну ты и не вспоминай,
Де ти знайшлась, там загубилось літо,
і між зірок моря було пролито,
де квітами поля до сонця вкрито,
і ні душі, від п'яної краси.
Бо там, де ти, ніколи не темніло,
Це клятий жарт, це не життя,
а симуляція від бога.
Немає більше вороття,
бо без збережень ця дорога.
І у цій грі узяли ролі,
Ти пахнеш м‘ятою,
твоя шкіра - шовк.
Від сяйва твого,
у суспільства шок.
А я пахну металом,
І ніби восьме диво світу,
своєю вродою узяла.
У пастку серце з заповіту,
ніби у пути зав'язала.
Своєю посмішкою милой,
Я проткнул свою руку шилом,
и от боли ладонь занемела.
В настроении дико паршивом,
я не знал что она так умела.
Одно слово - как пуля навылет,
А хочеш,
я в тебе закохаюсь?
Ти щось мені грізно торочиш,
але я цього не лякаюсь.
То хочеш цього, чи ні?
Я перший крок поставив на бетон,
а другим провалився у болото.
Бо у душі я сталь, чи мов картон,
ніяк не зрозумів, а вже субота.
Она вскрылась сегодняшней ночью,
пока я так невинно спал.
Свою душу измучала волчью,
я с утра пробежал весь квартал.
Я избил полицейского в форме,
Безліч пісень присвячені любові,
купа віршів, записаних думок.
Поем, листів, надісланих у крові,
і у яких до щастя був лиш крок.
І незбагненна кількість слів солодких,
