Екатерина Евстратова
За нашим вікном знову сніг
Хоча надія була на весну.
Як же спокою шукала у сні.
Та тепер.. Наврядчи засну.
За нашим вікном - заметіль.
Хоча надія була на тепло.
Может то солнце душу согрело?
Может - весна?
Может то небо сумело на время
лишить меня сна?
Может шаги от рассвета апреля?
Может - душа,
Синиця в руках - не взлетить.
Журавель у небі - покине.
Телефонний динамік мовчить.
А серце кричить..Без причини?
Чи я вина що знову на шлях
ступила серед мін та засад?
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
Чорти з пекла виходять холодні,
непомітні, без диму й вогню.
Не рогаті вони й не червоні.
Всі примають подобу людську.
В їх блокнотах призначення й цілі,
Залишити б питання
на завтра.
Прогнози пусті -
астрологам.
Залишити б газетам
не правду.
Чого варте те слово "кохаю"?
Чи цілунок раптовий та ніжний?
Ти знаєш?.. Лише уявляєш.
Ситуація, шкода , не втішна..
Чого варте хотіти сказати,
що тобі вона дуже потрібна?
Я наче йду далі
та поруч мій вир..
Мене туди тягне
весь час..
Вже без сил..
Я йду край дороги.
Крила ми відриваєм на тебе, світе.
Кров у думках та у скронях помсти не стигне..
Коли час прийде і готові ми будем злетіти,
нас вже ніхто, ніхто, повір, не зупине!
Поки крила окріпнуть і набиратимемсь сил,
О, милый!
Пора нам с Вами прощаться.
Не знаю я, убегать ли мне на цыпочках,
или театрально рассказывать Вам о причинах и болях.
Или просто поймав первое такси,
легким шагом, словно по атласным ниточкам,
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Ти добрий, чистий та щирий.
Мені шкода трохи тебе.
Адже долі напір настирний,
змінив з такої ж мене.
Хоча щось у душі ще гуркоче,
може лишилось, чи ні?