зіткали зі слів повноцінний курйоз
багатозначність слідів на шкірі
наші неврози ввели душі в гіпноз
який підвладний одній лише вірі
підвальний шторм думок-цигарок
розбиті вікна у кожному сенсі
щохвилинне життя підтанцьовує рок
Люди – човни, кораблі. Люди в морі.
Беруть один одного штурмом, на абордаж.
А в мене зав’язані очі солено-вологим…
Набрала не той екіпаж.
Можливо, ми хворі
пливти проти ночі
без компаса у думках.
пригортати себе до когось
необхідно?
не знаю може
завжди бракне часу любові
солених озер
влітку
забираючи сни і мрії
обвиваєш колючим дротом
навколо шиї
смакуєш моєї згуби
своїм прекрасним ротом
ти ще не ситий
ділити себе як нуль на массу
зігравати для себе виставу
прикриваючи вії
віддавати себе в заставу
вчорашній мрії
для якої бракує часу
хто ми – люди чи звірі
ця душа не жила на землі
мов комета під сонцем зависла
всі їй сенси були замалі
як взуття із якого виросла
непритомна але жива
поміж снів і міцної чорної
забирала себе сама
можливо не час не місце
для декорацій відступів
ти свОє лишив у місті
всіх злому відданних
загиблих було немало
а буде ще всотні більше
все спільне кудись зникало
все наше ніяк не вічне
лице постаріє а маска залишиться вбрана
час навіть душі розклАде на мертві шматки
він повільно живою водою облиє із крана
а водою мертвою втопить вчорашні сліди
він усе забере у свою невідому долину
у підвалини дум де тече швидколинна ріка
ампутує минуле немов смертоносну пухлину
як ніколи не твій і як завжди не тліючий автор
прибирає всі зайві думки мов ранковий двірник
прокидає твоє зазвичай позапланове завтра
кожен день твій запалює наче вологий сірник
розбирає життя на
декламує їх вголос у вітальні твоєї журби
налий мені світла за пазуху – там стало темно
заручені янголи прагнуть свободи й тепла
і дні як вода відпливають назавше даремно
налий мені світла – там сохне душевна зола
подай мені руку – одній не дістатись вершини
ця стежка угору не втоптана довга й стрімка
і дощ вселюдський підкидає розмоклої глини
Я сьогодні не вельми висока і не зовсім втішена.
Чи це доля косоока, чи я полишена на якийсь особливий випАдок.
Кажуть, лягати спати і все пройде. Справді.
Життя проходить поки ти спиш, але проходить повз.
Мені не залишили крутий спадок, зелених автівок з відкидним.
Лише передоз порожніх думок із чорним міцним,
який не дозволяє заснути.
неділя ранок туман порожні маршрутки
людям в церквах відпускають гріхи-проститутки
світ обертається ніби як завжди – вільно
я почуваюся так філософськи-дебільно
назва моєї вчорашньої дивної втоми
ніяк не знаходить і досі своєї притоми
любивства розлуки і вічні бетонні болі
навалюють серце без бою на мінному полі