Олександр Жиго
Як мине нескінченність літ
І зоря упаде раптово,
Чи хитнеться для тебе світ,
Якщо згублю назавжди слово?
Як розтане далекий спів
У жаданих обіймах тиші,
Із дерева злітав пожовклий лист
Маленьким літачком (модель кленова),
На вулиці гудів саксофоніст,
В моєму горлі застрягала мова.
Кахикав десь невидимий мотор,
Дзвенів велосипед – собача втіха,
Гукає літо скрізь хмарини,
Кав’ярні пропонують рай,
Блищать засліплені вітрини
І сонце просить: «Не тікай».
Тримають небо огорожі,
Дахи, дерева, ліхтарі,
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Катає море хвилі на загривку,
А десь на ясно-синій глибині
Відлюдник-рак поволі оре нивку,
І грають риби в піжмурки смішні.
Пливе тюлень поважний до обіду,
І, не відчувши безміру віків,
Вітер закоханий,
Простір і тиша,
Сонячний грошик
Торгує лицем,
Обрій природа
Серпанками пише,
Ходив по ринку голуб-листоноша,
Шукав, кому віддати пару слів,
Якась мармиза рахувала гроші
Від виторгу, палав червоним гнів.
Пливло прозоре плетиво мелодій
Про біль у серці, маму та село,
Я тобі напишу
Лист,
Я зі слів перекину
Кладку,
Там знайомий буде
Зміст
Мені уже не треба роздоріжжя,
Мій напрям – скрізь,
І не потрібний вибір,
Завершилась епоха
Босоніжжя,
Яку дарує всім
У глухої стіни,
Підім’явши перину,
Я дивлюся у сни,
Наче в Рай скрізь шпарину.
Може, янголи там,
Може, спогади давні,
Як тільки ніч почує волю
І зробить у майбутнє крок,
Розкриє небо парасолю
З жовтавим поглядом зірок,
Помастить сріблом плин річковий,
Гукне совою далину,
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.