Олександр Жиго
Мій тихий світ
Без зайвих запитань,
Сполоханих надій,
Примарних шансів,
Мов музика із кроків
Та бажань,
Прозора ніч, а місяця не видко
(лише відбиток зоряний у склі),
І чути як за стінами сусідка
Вже вкотре крутить фільм про Амелі.
Їй хочеться, напевне, до Монмартру,
Схвильовано почути там «je t’aime»,
Мені уже не треба роздоріжжя,
Мій напрям – скрізь,
І не потрібний вибір,
Завершилась епоха
Босоніжжя,
Яку дарує всім
Сьогодні про небо мовчать дерева,
Сьогодні будинки кричать про розлуку,
Не лляють свіжість фонтанні леви,
Не губи а вітер цілує руки.
І десь відлетіло гаряче літо,
І грається вічністю сивий лютий,
Коли мої замовкнуть дати
І небо схилиться святе,
Я буду й далі Вас кохати
(Хоча, навіщо Вам оте?..)
В книжках кричати письменами,
І долі гамувати гнів,
Дрімає хутір схований в століттях,
І спогади, і люди тут чужі,
Лише старе опудало в лахміттях
Лякає мовчки пустку на межі.
Прозорий день, а ніби все в тумані –
Поля, садок, лісочок за горбком,
Вода та хліб – і вся вечеря.
Сідає смуток на чоло.
Хтось тихо стукає у двері.
Кого іще тут не було?
Кому і що іще віддати?!
Як по землі вас носить Бог?!
Голосять про пустку відстані
(звичайна для них печаль),
У відстанях щось є істинне,
Прозоріше за кришталь.
Воно не хворіє модами,
Не тоне в багнистім злі,
Невчасна осінь… Хоче дощ іти,
Пташиним жалем стукати у двері,
Холодний вітер ріжуть проводи
І захід п’є свою «криваву Мері».
Десь у полях гудуть іще жнива.
Там небагато. Скоро сніп в'язати.
Долю читаю,
Гортаю листки,
Вірую в небо
І вірю в думки,
В сонце і місяць,
У зливи, сніги,
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Життя мов копійка котиться,
Дзеленьк – і уже нема,
Прости мені, Богородице,
Що я його не трима.
Його запахи полинові
Тривожать буття моє…