Олександр Жиго
Я тобі напишу
Лист,
Я зі слів перекину
Кладку,
Там знайомий буде
Зміст
Весняний день кудись відплив,
Немає місяця (ще рано),
І силуети старих снів
Малюють в темряві каштани.
Тумани курять димарі,
Іде луна поснулим містом,
Пробач мені за прикру необачність,
Останній штрих
В сплюндрованій добі,
Я був повинен
Висловити вдячність,
А вийшло те що є,
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.
Живу як всі. Чекаю дива.
Гадаю, сьорбаючи чай,
Чи прийде диво чорнобриве,
Чи скаже тихо: Зачекай,
Я поки що іще на небі,
Розмову з янголом веду,
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Гукає літо скрізь хмарини,
Кав’ярні пропонують рай,
Блищать засліплені вітрини
І сонце просить: «Не тікай».
Тримають небо огорожі,
Дахи, дерева, ліхтарі,
Із дерева злітав пожовклий лист
Маленьким літачком (модель кленова),
На вулиці гудів саксофоніст,
В моєму горлі застрягала мова.
Кахикав десь невидимий мотор,
Дзвенів велосипед – собача втіха,
Як мине нескінченність літ
І зоря упаде раптово,
Чи хитнеться для тебе світ,
Якщо згублю назавжди слово?
Як розтане далекий спів
У жаданих обіймах тиші,
Із кожним кроком
Рухається далі
Та добра мить
Де світиться душа,
Де ще дитинство
Тисне на педалі
Катає море хвилі на загривку,
А десь на ясно-синій глибині
Відлюдник-рак поволі оре нивку,
І грають риби в піжмурки смішні.
Пливе тюлень поважний до обіду,
І, не відчувши безміру віків,