Вероніка Н
Ти не хотіла сварок, не хотіла розлуки,
Та я нас обох обрекла на ці муки,
Бо кров так кипіла від тої отрути,
Що звалась любов, це ти хочеш почути?
Залежність від «неї» тебе погубила,
Зруйнувати дитину так легко,
Її крихітне серце і руки в крові,
Вона дивиться в бите люстерко,
А позаду - залізні окови.
Та вони не якогось маніяка
Я була сильною, але хіба це означало щось?
Хіба це врятувало від тих опіків?
Однаково те серце кров'ю обливалось,
А шрами обгоріли в місці доторків.
За успіхом далеко не завжди є біль,
Чи бути дивним це не норма,
Розряд буденності й основи?
Коли запасу слів завжди є сповна,
Але тебе стискають звідусіль окови?
Смієшся - галас, як мовчиш - надтихо,
так дивно, коли люди не одні,
це дивно, бо вони самотні,
в них не горять вже пристрасті вогні,
хоч руки теплі, та серця холодні.
ви мило на всіх фото посміхаєтесь,
Палає лють моя міцна
У темноті свідомих осіб
Де тліє постать незламна
Її ламають в дивний спосіб.
Ламає кат, шалена сила
проходять дні, минають ночі
а ти усе мені шепочеш
що хочеш затулити очі
що скоро жити не захочеш
хвилина сліз - уже година