Олена Красьоха
Я хочу обійняти і розцілувати Божий світ,
Для мене він стає усе привабливішим з плином літ.
Все більш виходжу я на мудрості стежки,
Із насолодою читаю я, людей Великих всіх рядки.
І зрозуміла я, усе навколо має сенс і зміст,
Матусю, Матінко моя!
Ви найгарніша квітка в світі!
Опали в осінь Ваші пелюстки,
Й сирітками залишилися діти.
Тонкі стебельця наші й нейстійкі,
Я обтанцьовую Любов,
Як наречена всіх своїх дівчат.
Я Богу дякую і їй,
Що додали в моє життя чимало свят.
І мліє, і тріпоче, і болить моє серденько,
Хоче так до Твого.
Візьми його і пригорни,
Воно так хоче теплоти й спокою.
В думках з Тобою завжди я,
Любов – це радісною пташкою злетіти ввись,
А потім водоспадом щастя впасти вниз,
Вселити в душу райдуги всі кольори,
Весною бути навіть і осінньої пори.
Джерельцем стати, що пробилося в пустелі,
« Все добре, тільки на Твоєму
лиці замало Світла та Сонця...
Я на згарищі Любові,
На крутих виточках Долі.
Я в лахміттях і пуста,
Якби Ти знав, як глибоко ввійшов мені у душу,
Тепер з відкритими дверцятами у ній ходити мушу.
Бо щастя цього вже вона не поміщає,
Хоч я раніше думала, що у житті такого не буває.
Як виявилося, зустріч наша − це дарунок Бога,
Любов не помирає й не старіє,
Вона лиш довго інколи хворіє.
Бо має серце, у яке влучають стріли,
На жаль, стільці трапляються не завжди вмілі.
Любов - весна у кожній порі року,
А Ви коли небудь чекали,
Хоч п’ять хвилин до бажаної миті?
То Ви напевно зрозуміли,
Що просто неможливо ці хвилини пережити.
Здається обірветься небо й дорогу перекриє,
А що Оленка, а їй хіба щось треба?
Світило б сонце і безхмарне було б небо.
Щоб не було війни, й не гинули солдати,
Щоб мир був в Україні, й не плакала, щоб мати.
Це доля, а не наші забаганки,
Це доля, з ким нам зустрічати ранки,
Ще більша доля – з ким прожити дні,
Недоля – це коли існуємо одні.
***
Я обнімуся на стежинці з літом,
Я закружляю в вальсі з цілим світом.
Я зацілую квіти в лузі й полі.
Відкрилась клітка й пташка вже на волі.
Це миті щастя – слухати природу,