Ada Yelagina
наші прóвесни - литі, не вилиті.
за дугою надбрівною - тьма.
чорним воском іде по суцвіттях
перегіркла оця зима.
б‘ється вогник із синього відчаю,
її голос обривається,
як електрична лінія,
біт її сердець
мій забиває слух.
я бачу її у білому у металевих басейнах,
вона - нерозкрита лілія,
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,
і снить в мені це дерево печалі
на жовтім гіллі золотаві ниті
хитаються над сяєвом опалим
а я би все віддав на цьому світі
щоб знов прийти під сонцеверху крону
наші вікна виходять на захід.
наша пам'ять відтворює довге завершення дня.
як за краєм земного котла
засинає предвічна зоря,
так і ми розмикаємо коло,
мов губи від спраги.
я відчуваю як витікає вода із волосся
як струменить смолянистим повільним потоком
вздовж твого тонкого хребта
надягаю тобі на голову
жовтий обруч з облізлою позолотою
цей лист ненаписаний круглий як колесо
я його проживаю і ним упиваюсь
кожен рядок як надбрівна дуга
що обходить лице твоє
закадровим голосом
ти знаєш, я люблю високих і тонких,
щоб кожен їхній рух давав мені сто ліній,
щоби на довгих шиях і на човнах повік
могла я провести свій слід чорнильно-синій
щоб дибилась, росла їх опіумна плоть,
я із води збираю твоє тіло
із павутин що світяться сную майбутню шкіру
тонке переплетіння кладу на ярий вилом
в основу поміж ребер
до тебе ближче
милий
І.
я скажу “привіт” не по-нашому -
і на мене вся алея обернеться,
зашарудить листям,
закашляє, замугикає.
твій рот говорить про каліцтво бога,
про довгий присмерк над подвір‘ям школи,
про вирву під колінами
і кволий
твій сон, коли о третій тільки ліг.
моє тім‘я змикається під натиском сонця
із гарячої плями випинається форма
без’язика плазма вже проникла у ясна
і гостріша оскАл
стає краще із зором