Юлія Оліяр
Я втомилась від тебе, війна.
Ти жахлива і надто потворна.
Кожен крик твій, як дуло, чорний,
кожен погляд твій - горя струна.
Я втомилась, бо ти незграбна:
не вбачаєш з ким йдеш у бій
для чого вірші?
для чого час?
якщо ми грішні
немає нас
для чого слово?
для чого мить?
Життя таке хитке й мінливе, правда ж?
Неначе хмари… Не вгадає жоден
їх форми. Навіть вранішній пейзаж
з хвилини на хвилину одноманітним буть не годен.
Летить земля небес. Така осяжна неосяжність
керує летом загадковим.
тобі так пасує до лиця все що всередині я відчуваю
а я відчуваю як сонце теплом тебе огортає
а я відчуваю як сни обходять тебе стороною
лиш би ти довше лишилася поруч зі мною
я чую як щастя малює в душі твоїй дивні узори
я бачу як поруч з тобою танцюють зорі
принесли на крилах лебедята
чи то вітер Карпатських гір
що знедолена плаче мати
бо на неї напав лютий звір
принесли страшну правду і плачуть
похилились мені на плече
маленька я пливу чимдуж рікою
мов корабель що розрізає хвилі й море
таке велике загадкове і просторе
таке німе і зовсім ще ранкове
пливу щоб стати теж рікою
вирви себе з мого клятого серця
вирви не залишивши й сліду
щоб кожен спогад як файл стерся
щоб вітер не знав куди я поїду
щоб очі не мокли від сірих дощів
щоб зраджені клятви були останні
земля така геометрична
куби хатин квадрат полів
круги сердець десь утопічні
і лінії минулих днів
літак черкнув діагоналі
прорізав кулі сивих хмар
тільки соняхи на столі
такі жовті й такі яскраві
тихий вечір у колі сім’ї
хтось чай смакує хтось каву
а вечірнє сонце сідає
і калина так ніжно цвіте
якесь ти дивне, усміхнене щастя:
криниця вічності в саду тимчасовості.
за що нам дане?
чи ти впізнаване?
загоюєш рани?
розрадилася
напівмертва вдихнула спокій
сліз нестало
нестало й в мені життя
в ці години поети стають одинокі
і у них вже відсутнє власне серцебиття
зміни це час коли найбільше боляче
бо звичний стрій весь зводиться нанівець
помирають люди
нажаль лиш за ними вмирає терпець
і твориться нова історія не тьмяна а сонячна
зміни це час коли ломить руки і ноги