Тарас Іщик
Я не складав тобі віршів
і не писав тобі пісень,
ти десь далеко спиш,
вбігаючи в щодень.
Що відчуваєш ти в мені?
Коли ти входиш у пінисту хвилю
і розрізаєш піну своїм тілом,
ти пропливаєш неосяжну милю,
немов в підводних і холодних крилах.
Морська вода приймає це за честь
По небу проліта хмаринка
і з листя крапає роса
на носі твому павутинка,
ти з лісом - братик і сестра.
Тече в долину зверху потічок
Подивись на себе в дзеркало й жахнися
від сутності, запущеної бороди й очей,
візьми вдягнися й чимдуж несися
у вікна непогашених свічей.
Ну і подумай та пізнай себе,
У розпалі дня, у гамірі ідей,
серед числа машин і хламу
у натовпі відбійних молотів, людей
твій профіль ходить серед храму.
Серед мільйонів уст, у ропоті думок,
Ти — спокій і душевна рівновага.
Твої очі — неосяжні до самого дна.
У чому загадка? В чарівності, як в мага,
чи в ніжності, як перша зимова імла?
З тобою спекотно, як не було давно,
Коли ти ніжно замикаєш очі
під літеплою ковдрою радянських стін —
породжуєш лиш помисли пророчі,
що створюють пейзаж твоїх картин.
Коли ти засинаєш у своєму ліжку,
Бійтеся, люди, не віяння вітру,
не значної води і без краю вогню,
а ви бійтеся мить, коли вам об макітру
розіб"ють повну пляшку, та й іще не свою.
Бійтесь того, що ви, без підозри на будь-що
Потрібно мати дар казати очевидне
і зовсім не важливо де є твоє місце,
з'явися і скажи у очі щось спритне
і зникни, показуючи всім, що гріх це.
Ти маєш дар у інших сковувати волю,
Уздовж ріки і по бетонному мості
блукають очі безневинні,
він вище хоче погляд той знайти,
щоб в нього вірив...ех ви ж, свині...
Ніхто на мене не зважає,
Бездонні очі твої, Україно,
немовби сам Господь в них заглядає,
в ріках швидких, лісах і нивах
у Божий день там спочиває.
Вся благодать в твоїх хатинах,
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?