Неоніла Гуменюк
Удень із даху лиє й лиє сльози.
Отак до вечора він бідний плачучи
Чекає, щоб "впекти" іще морозом.
А вранці знову сонечко зійде
І морозець, звичайно що відступить.
Бо скоро-скоро веснонька прийде
Н а старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Відшукаю швидко я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.
Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
До своїх гніздечок пташата.
Покинули люди свій рідний поріг
І рідко навідують хату,
В якій народились, навчались й росли,
До праці привчались з дитинства.
Тепер бур"янами уже заросли
Літав, літав, та й притомився,
Пустився бігти навпростець
Та й заблукав, з дороги збився.
Повис у вільхи на гіллі,
В кущі заплутався глодовім,
Молодість літом відбуяла.
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.
Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті,
Квіти гарні, ніжні, горді.
Вдача в них уже така -
Світ споглядати звисока,
Із парубком Кленом
Міцно обнялися так
На траві зеленій.
Він шепоче про любов
Берізці тихенько,
Засоромилася знов,
Сніг розтопив, підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.
Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед зими - весняне диво -
Стежина повела
Туди, де хлібне море
Знов хлюпнуло тепла.
Де колос ваговитий
І зерна золоті
Та мак, росою вмитий
У теплі вечори весняні?
Казали очі що твої,
Коли на мене ти поглянув?
Що сипав місяць з висоти,
Яскраво зорі миготіли?
В той вечір тихий я і ти
Ми згадуєм про маму,
На серденьку тривога -
Звертаємось до Бога.
І просимо-благаєм
Підтримки та поради,За них ми забуваєм,Коли усе в порядку.
Матуся та Всевишній