Неоніла Гуменюк
Сяяли отак до ранку
На небеснім полотні.
Це чаклунка-ніч не спала,
Так майстерно гаптувала
Ті узори чарівні.
Я скажу вам по секрету:
Стріла Амура, пущена тобою,
І трепетно тепер воно так б"ється,
Горить жаданням, ніжністю, любов"ю.
А почуття, як музика казкова
Все ллються, переповнюють до краю,
І піснею здається кожне слово
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.
А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
Тепла дай долоням, ніжності серцю й добра.
Осене, осене, тебе ж я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була.
А спогади, спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють, наче бальзам.
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Вона підморгнула лукаво йому
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому
Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно було серцю її,
Бо ніжилась в купелі теплого літа
Це називається ще полюванням тихим.
У кошику вже є боровичок
Та підберезовик, а ще - руда лисичка.
І не забули із собою взять
Ми підосичника, рожеву сироїжку.
Грибів багато, хоч втомились трішки.
"Вдавилась зозуленька колосом стиглим" -
Так мовлять, коли перестане кувать.
А на поля хлібороби вже вийшли,
Щоби урожай такий щедрий збирать.
Підрізані падають маки червоні,
Немов би сердечка лежать на землі.
Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані
І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Інеєм припорошило,
На Снігуроньку стала схожа
Дівчина тая хорошая.
Шапка пухнаста білесенька
Пасує до личка її,
Кожушок тепленький легесенький
Бентежить душу, кличе за собою.
Краси цієї зупинися, мить!
Ти ж неповторна, більш нема такої.
Так хочу я тебе запам"ятать,
У моїм серці ніжністю озвешся.
Хоча сюди не раз іще вернешся
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.
Соняшник нам конем слугував,
Осідлавши його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Сховавшись за старі дуби,
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.
Але увечері прозябши,Жовтавим листячком тремтить,Відходить, із собою взявши
Неба бездонного блакить.
Запах суниць теж забирає,Ховає журавлиний ключ,Сестричку-осінь привітає