Неоніла Гуменюк
Соняхами жовтими
Літечко квітує,
На душі так сонячно,
Бо тебе люблю я.
Добрим теплим поглядом
Ти за мною стежиш,
Золоту обручку та сережки срібні
Вересень для Вільхи та й подарував.
Нині почмнається їхнєє весілля,
Бо музика-Вітер уже вальс заграв.
А дружечки-Верби танцювали босі,
Падали на плечі кучерики їм,
Гарно так, що і зорі заслухались мабуть,
Її чути усім аж до пізньої ночі,
То дарма, що співачкам раненько вставати.
Братися і до праці дівчатонькам треба,
Бо роботи в селі ж то завжди вистачає,
Слід подбать про родину, про дім та про себе,
Щось тихесенько дзюркоче,
Була річка повноводна,
Залишився лиш струмочок.
І несла вона всі води
Так далеко в море синє
Та долала перешкоди,
Цвіте на вікні,
Всміхаються радо
Пелюстки її
Червоні-червоні
І ніжні такі
До сонця ясного
Першії сніжинки впали,Як дівоча цнота чисті,
Срібно-білі та іскристі.
Виграють вони на сонці,
Обліпили все віконце,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.
Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Що блузочка синя
Та жовта спідничка -
Красуня синичка.
Зими не боїться,
Снігів та морозів,
Сальця би поїсти
Неначе боїшся чогось.
Пороблено чи наворожено,
Можливо тобі.Мабуть хтось
Хотів тобі злого й недоброго,
Та вір, що погані не всі.
Скажи, тобі й справді пороблено
Неначе чогось боїться
І навіть як вітер затих,
Тріпоче й тріпоче те листя.
А може замерзла вона
Й зігрітись ніяк не може,
Тому ця осика сумна
На травичці морозець,
Осінь буде покидати
Нас із вами.Навпростець
Побіжить кудись далеко,
Розтрусивши все тепло.
В кожушку зима біленькім
Душу мою і досі полонить,
Куточок райський милого Поділля
До себе кличе кожен день та мить.
Не завжди побувати тут вдається,
Все справи, справи, їм кінця нема.