Неоніла Гуменюк
Тихо-тихо травами.
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків. жовтих жабок.
Малим мало й мало.
Щоб здоровими зростали.
Срібним серпанком
Вкрила всі стежечки
Віхола зранку.
Інеєм. інеєм
Білим яскравим
Дерева обліплені.
Хоч вітерець холодний повіва.
Як же навколо нас чудово й гарно,
Що важко підібрать такі слова,
Якими можна було б передати
Оту красу осінньої пори.
Романси хочеться душі моїй співати
Літо коней поганяє.
Ті ступають крок за кроком,
Де ромашки жовтоокі,
Де вогнями маки квітнуть
І роздмухує їх вітер,
Де волошечок блакить
В нім завжди мили дівчата
Коси свої довгі,
Щоб хлопців тоді чарувати.
Зілля отого запах
Дурманить, бо він особливий,
Тоді, здається й не дивно,
Холодна там роса,
Додолу нахилилась
Вербиченьки коса.
Вночі сюди приходив
Легенький морозець
І в озеречку воду
Співаєш весело і плачеш так невтішно,
Усміхаєшся й сердито хмуриш брови,
І недоступна, і на все готова.
То, наче Амазонка горда, сильна,
А то шукаєш захисту, покірна,
То кішка лагідна, а то левиця грізна,
Щось ніяк не розбереш.
Зранку морозець.І дощик
Моросить дрібний удень.
Пролітають. пролітають
Вже й сніжиночки вгорі,
А внизу листки кружляють
На зміну, здавалось би прийде зима.
Болотяно скрізь на стежках ще і досі
І білого снігу на жаль теж нема.
Вже й не розібрати - яка пора року
Надворі, змішалося все,
Навкруг непривітно, похмуро і мокро,
З сестрою-зорею вітатись хотів,
Та не вдається ніяк їм зустрітись -
Як він прокидається - нема її.
Коли світанок тихенько крадеться,
Згасає на небі ясна зоря.
Бо споконвіку уже так ведеться -
Завжди розуміємо,
Лиш впіймав ти погляд мій,
Знаєш що в душі моїй.
У блакить очей твоїх
Тільки б я поглянула,
Відгадаю всі думки
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.
Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві,