Неоніла Гуменюк
Мелодія твоя дивна,Вмієш весело сміятись
Й гірко плакати-ридати,
Буйним вітром зашуміти,
Падолистом шелестіти
І плескатися, мов хвиля,
Неймовірну маєш силу.
Він завжди дарує втіху.
Усмішка - це ти затям
Всім продовжує життя.
Хай постійно нею квітне
Кожен день.І радість світла
Оселяється в душі.
Із Покровою вдвох обнялись.
Падолист, падолист, листопад,Теплих днів не повернеш назад.
Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,Від Покрови лиш крок до зими.
Білим снігом зима сипле,
Сіє крізь сріблясте сито
То лагідно. то сердито.
Вітер щоки надимає.
Розкидать допомагає
На кущі та на дерева,Б"є у дзвони кришталеві
Там, де високі береги
Хмарки білесенькі юрбою
Пливли, мов лебеді-птахи.
А на дзеркальнім чистім плесі
Посеред тихої ріки
Лебідонька та гордий лебідь
Це заперечувати зовсім не беруся,
Переконалася у цьому у той день,
Коли дізналась, що уже бабуся.
Витьохкують ще в серці солов"ї
І погляди ловлю я чоловічі.
Не передати почуття мої.
Туди спрямований, де сонячний серпанок
Гойдався над землею.І дощем
Сипався у трави великий збанок,
Сріблом наповнений холодної роси,
Неначе в купелі у ньому тії квіти,
Вітрець легенько пестив пелюстки,
У вишиванку осені вплелась,
На ній жоржини й чорнобривці-квіти
Й багряний лист кленовий тішить нас.
Світлого суму відчуваєм нотки
За літечком, що в вирій подалось.
Та радує ще нас красою осінь
Які ж бо досягли чогось в житті
І до мети своєї йдуть уперто,
Долаючи підйоми всі круті.
Хоч падати доводиться частенько,
Та не здаватись - все вперед й вперед.
Життєвий шлях не може буть гладеньким,
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду, як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.
І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі пореба, а не забаганка -
Тихо-тихо травами.
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків. жовтих жабок.
Малим мало й мало.
Щоб здоровими зростали.
Срібним серпанком
Вкрила всі стежечки
Віхола зранку.
Інеєм. інеєм
Білим яскравим
Дерева обліплені.