Неоніла Гуменюк
Я тебе собою заслоню,
Від біди і сильних злих вітрів
Та від лиха теж обороню.
Ти відчуй тепло моїх долонь
Й поцілунок на своїй щоці.
Що би там не трапилось в житті,
До неї йдем, важкий несемо хрест
І обминуть її ніяк не можна,
Так хоче доля, вкаже Божий Перст.
Бо сам Христос ішов туди у муках
Та ніс хреста за всі наші гріхи.
Хоч цв"яхами прибили Йому руки,
За час, що живемо разом удвох,
Мене ніхто не розумів так більше,
А ти знаєш без слів потрібно що
Мені, чого я прагну й чого хочу -
Готовий з неба зіроньку дістать.
І зігріваєш душу мою творчу
Тополина заметіль,
Пухом скрізь позасипала
Сіро-білим та легким.
На дерева й на травичку
І на квіти та кущі
Він лягати має звичку...
Весело весняно так лунала,
Квітонька-медунка розцвіла,
Пелюстки до сонця простягала.
І вона запахла на весь ліс,Аромат цей до вподоби й бджілкам.
Зовсім поруч ряст рожевий ріс
І до неї нахиляв голівку.
В пухкі рожеві щічки,
Дівчинці сили додавало,
А ще воно Марічці
Так ніжно кучері русяві
Пестило із любов"ю
І вередуночці Оксані
Берізки, як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.
У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь у мою ввірвалась долю
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа так рахувати в свято й будень.
Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
Кружляє листя в танці,
Душа ж моя співа.
На музику цю вічну
Для радісної пісні
Я підберу слова.
В похмурі дні осінні
Поміж високих зелен-трав,
У руках скрипочку тримав
І так натхненно на ній грав.
Пливла мелодія казкова,
Її всі слухати готові
У денний час і час ранковий.
Молодість літом відбуяла.
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.
Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє,
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.
Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він рогом зачепив срібне відерце