Неоніла Гуменюк
А справжнього тепла іще нема,
Коли воно прийде то ми не знаєм,
Нині усе в Всевишнього руках.
Коли в серцях нема тепла й любові
І заздрість так "сичить", ніби змія,
Не відповість тоді ніхто добром вам
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.
І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я,
Усе стрибали на подвір"ї
І танцює падолист
Під мелодію струмка.
Вітру музика дзвінка
На увесь ліс теж луна
То весела, то сумна.
Чути кришталевий дзвін,
Вдарив бубон, цимбал віражі,
Все лилося струмочком так дзвінко,
Аж співати хотілось душі.
Ці троїстих музик передзвони
Змусили завмирати серця.
Від народу жива й неповторна
Вже усі-усі листки.
І сумує так за літом
Ця вербичка край води.
Сльози ллє з дощем осіннім,
Тихо вітами хита
Й слухає як вечір пізній
Святковії шати.
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.
І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Наша рідна сторона
Збагряніли їхні личка
Й заховалися в траві.
Ти ті ягідки червоні
Поклади візьми в долоні
І смакуй, смакуй собі.
Вони пахнуть теплим літом,
Крильми махнула в сонцесяйний день,
Осінь чудова тепла і погожа,
Душа радіє та співа пісень.
Опеньочки-близнята заховались
В траві пожухлій під старим пеньком.
Хай їх знаходить й втіху відчуває
Увесь день дощило надворі,
На вечір морозець притис
І гілки дерев усі мокрі
Узялися краплями сліз.
Прозорі оті намистинки
Від подиху вітру дзвенять,
Солов"я чули пісню дзвінку,
Тобі клала я руки на плечі
І кружляли в кохання танку.
Та злітали у даль невідому,Де нікого не було крім нас.
Почуття це до болю знайоме.
Хоч давно промайнув отой час,Та воно у серцях ще не згасло
Немов Адаму Єва у раю,
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів:"Люблю, люблю".
Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.
Гілки вона додолу опустила,
Чи холодно їй, а чи ні - хто зна.
Прошу тебе, не плач, берізко мила.