Неоніла Гуменюк
Місяць за ріг зачепивсь,
Згори поглядає на тебе
Так, ніби кличе кудись.
Манить-зове до любові,
А ти все від мене не йдеш,
Липень далеко ще в дорозі.
Стара сорока молодій
Розповіда неспокій свій
-Скільки живу, ще не видала,
Щоб в червні липа зацвітала,
Цей ранній цвіт не до добра,
Колись вгору піднімались,
Тепер котяться згори,
Наче тії гарбузи.
Роки...Роки...Вас немало
Нам зозуля накувала.
І зогледітись не встигли -
Комусь літа щасливі відлічує щодня,
Для когось трохи смутку вона наворожила,
Хтось вірить, хтось не вірить, таке наше життя.
А соловейко соло виводить на калині,
Хочеться в краще вірить, як слухаєш його.
Ота чудова пісня серця всім полонила
Ми уже не потрапим до неї ніколи,
Та хіба що думками.Чи в сні озоветься
Безтурботного часу луна або спогад.
Велетенськими були дуби та ялини
І черешні смачнющі в саду у сусіда.
Як же іноді хочеться хоч на хвилину
Влітку - ягоди солодкі між гіллям.
Черешня милувалась білим цвітом,
Поки людей ватага не прийшла.
Обскубали усе-усе до "бубки"
Та обламали з листям всі гілки,
Їли, набрали в відра ягід й в руки,
Кохана людино.
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.
Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Гілля гойдає вітер, мов колиску,А чорні хмари в небі низько-низько,
Неначе гуси.Та гуркоче грім.
В долині озивається луна
І розтинає небо блискавиця,
Від неї сліпне темрява нічна.
Біла вишиванка і великий бриль,
Шаровари сині та широкий пояс,
У руках тримає ще й батіг Петрів.
Та коса на плечах, наче лезо гостра,
Поклепав господар ще заздалегідь.
Вийде на зелений цей безмежний простір,
Лечу до тебе, мов лелека,
Батьківська земле, отчий краю,
Як тільки вільну днину маю.
Воду долонями черпаю
Із джерела, що в лісі скраю,
Наснаги й сили набираюсь,
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.
Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Так кажуть в народі, погоджуюсь з цим.
Якщо досягти чогось комусь вдасться,
Це ним заплановано. більше ніким.
А коли хтось руки чомусь опускає,
Не прагне іти все вперед і вперед,
То щастя і справді він так й не зазнає,