Юлія Оліяр
Серце – гранат. З спокусами, без ґрат.
На когось каже друг, на когось брат.
У такт знов б’ється об заклад,
боїться, щоб не було втрат.
Наче бідніє тугою в стократ,
але то тільки ніч веде парад.
бути б тобою
от просто бути
тепло зимою
снігу відчути
улітку квітки
з любові гори
Сонце заходить за обрій багряний
Вітер тихо колише Країну мою
Ненечко рідна я ще не сплю
тихі подихи Ночі тривожні такі
знов потвори гризуть нашу Землю і нас
кожен день віддзеркалює минулий час
тікаю у пітьму
краду твою любов неначе витвір
неначе у кишеню забираю хмари синь
і у бузку у гронах пристрасті
привітно
багатоквітно
червоніє неба водоспад
зазирає апельсин у море
хвилі вище жевріють за гори
і пишніші за квітучий сад
навіває міт старенький вітер
легкістю описує життя
Сидить один наш військовий в окопі…
Сидить й виглядає російських солдатів.
Каже: «Зараз покажу могутній Європі
як лікувати тих «дипломатів».
Аж раптом біжить росіянин до нього.
За мить вже мертвий на полі лежить.
друже
напиши мені листа хоч інколи
знаю часом ти не в змозі але все ж
в голові у мене люті віхоли
як мовчанням пустоту несеш
людина вицвітає як квітка на сонці
й заливається сірим глибоким кольором
то туга
пронизуючи нутро проблискує очима
сірим поглядом повертає в життя буденність
напруга
мені дали в руки книгу
і з неї лилась мелодія
таких незайманих слів
як хвилі моря п'янкого
чаруючий звук як нитка
пронизував наскрізь вени
Час у просторі творить дива.
І раптом птахи зникають,
і раптом іде війна,
і раптом діти вмирають.
І час, і простір мовчать,
і мовчки спостерігають:
Палають світи у безмежжі вогнів люті.
Плаче небо, бо щось і його болить.
Ми живі ще. Ми ще ніким незабуті.
То давайте і далі прагнути жить.
Кожен з нас має працю свою сродну
і гарматами чи вогнями її не спалити.
беру у руку жменю піску золотого
що з раю хтось ним засіяв сумні береги
і сиплю з долоні на землю без звуку гучного
лиш тиша підхоплює й плине в таємні низи
і доля уся в одній жмені за мить пропливає
і в миті купається щедро великий світ