Лана Краска
вона ніколи першою не починала розмови
ніколи першою не надсилала закликів на двобій
така маленька й крихітна ,
з очима кольору діброви
вона одна на цілий світ сказала : " Він - мій !"
і найвідважніші та найхоробріші
вона не носить ліфчики
і не фарбується
сама купує квіти
й з кремом тістечка
опівночі
під світлом лампи й місяця
і вона знову діставала меч
старанно зчищала іржу та минуле
заради життя до двобою на смерть
рушала, лиш тільки почувши - готова?
її не лякали ні біль, ні тортури
вона фанатично
прискіпливо
й вельми обачливо
ніби те рахування
було їй за кисень , життя і кохання
між холодним "було та минуло"
тепер вона знала з критичною впевненістю
без жодних "але" , "може й так" чи "напевно"
час хоче і може для двох зупинятися
час майже стоїть , коли двоє кохаються...
все рідше - слова у поеми
частіше - мовчання і сни
білесенький аркуш паперу
і думи
і спогади
всі
... і скільки б він на неї не дививсь
і скільки б до дрібничок не вивчав
вона була й лишалася його
благословенний життєдайний храм...
вона навколішки молилась , та не Богу
що їй релігії ?
закони ?
Схід та Захід ?
холодний мармур храмів - заборона
святі місця святим , не сіромахам
...і коли знову змінювались плани
і зустріч з реальності перетворювалась на мрію
до неї безсоння приходило з чаєм
а йому просто не кортілося жити...
вона і він
завжди ніколи
разом
між ними постаті людей і барикад
між ними відстані , автобуси , маршрути
й питання - ти кохаєш мене ?
а ввечері зрадливо підкрадалась втома
кортілося обіймів і мовчання
за щастя було чути - ми вже вдома
на нас вже зачекалося кохання
він двері відчиняв і ніс пакунки
а вона знову малювала минуле
не категорично
але поступово
все далі і далі від сьогодення
пірнала туди, де вона невідома