Олена Красьоха
У кожного свої сходиночки любові,
У когось вони липові, а в іншого дубові.
Хтось піднімається по них в червоних чобітках,
А хтось збігає вниз в дірявих тапочках.
У когось аж до старості сердечка в унісон все б’ються,
Якби Ти знав, як я себе картаю,
За те, що й досі я Тебе кохаю.
Але який не малювала б я куточок раю,
Що Ти не мій, не мій – про це я добре знаю.
А що робити? Як Тебе забути?
Твої очі – волошки,
В них печалі є трошки.
Вони вмиті дощами,
В них тепло є від мами.
Твої очі – це свято,
Я покохала, я пір´їнкою літала,
Такого щастя досі я не знала.
Я прокидалась сонцем, я світила.
В мені з´явився дух й велика сила.
Порвала греблю я і вийшла з берегів,
Яка вона ця жінка, що одягла фату і біле плаття?
Вона прекрасна й ніжна, як у озері латаття,
А також чиста й свіжа, як джерело гірське,
Та неповторна й загадкова, як корали, що їх ховає дно морське.
Вона – це пташка, у якої з щастя крила,
Я збудувала замок із рожевих мрій.
У нім живе король, але – не мій.
У нього добра королева є,
На жаль, ім'я у неї не моє.
У королівстві завжди свято, радість, сміх,
Вже якось журливо всміхаються квіти,
Й до землі матусі нахиляють віти.
Їм на плечі осінь кожушок кидає,
Холодів й морозів природа чекає.
Щоб не змерзли ніжки й туфельки одіти,
Це доля, а не наші забаганки,
Це доля, з ким нам зустрічати ранки,
Ще більша доля – з ким прожити дні,
Недоля – це коли існуємо одні.
***
Я випробувана і обцілована бідою,
Та розсипається усе як поруч я з Тобою.
Я у стихії цій є бажана й своя,
Тут лише море, чайки, Ти і я.
Ти — корабель, а я Твої — вітрила,
У вікна осені заглядає зима,
І осінь відкриває їх, бо виходу нема.
Їй треба встигнути все передати, а зимі − прийняти,
Й ще кілька днів вона своє останнє танго буде танцювати.
Обнімуться тут скрипка й саксофон,
Так як проміння сонця падає з висот додолу,
З усіх доріг завжди ми повертаємось додому.
Там, де цвітуть і мальви і ромашки й маки,
Там, де живуть нам найрідніші люди − батько й мати.
І лише тут Ти можеш бути сам собою,
Так нині гірко плакала зима,
Ти був найкращим, я тепер одна.
Я пробивалася, як квіточка крізь сніг,
Бо Ти любив мій щирий й непідробний сміх.
Тепер у Тебе появилася вона,