Олена Красьоха
Ти опустив завісу і я відірвана вже від людей стою.
Ще п'єса не закінчена, та я уже зіграла роль свою.
Мені сказав Ти, що потрібен тут талант,
Я не затверджена на роль – мене взяли на пробний лиш варіант.
Я грала щиро й полюбила п'єси зміст,
Люблю Тебе я щохвилини, щогодини та щодня,
Люблю свідомо, несвідомо, навмання.
Сміюся в щасті, а то плачу і кричу,
В огні згораю або свічкою блаженною свічу.
Люблю Тебе міцніше дня, що наступає після ночі,
Я хочу фарби осені в душі лишити,
Щоб в сірі і холодні дні їх ворушити.
Щоб цими кольорами райдужні картини малювати,
Бо у коханні інколи приходиться вершини болю досягати.
Не раз подумаєш, а хіба осені завжди так солодко буває,
Всі несуть для когось тюльпани,
А у мене немає Мами...
На столі фотографія і відкритка –
В недалеке минуле нитка.
На ній бачу слова: «Я Вам дякую, Нене,
Ми поки любимо і солодко спимо,
Війна вже стукає до кожного в вікно.
Вже ненаситна зазирає хто наступний й кого брати,
Із тих кого так довго пестила й обігрівала мати.
Для мирного життя й щоб сіяти хліба,
Вона зоряна, тиха, й солодка як ніч,
Вона сонячна, світла І тепла як піч.
А ще мила і добра, як мама моя.
В любові моєї завжди в серці весна.
Бо кохання – це море, що хвилює весь час,
Я хочу бути свічкою - щоб яскраво осявати твій шлях.
Я хочу бути нічкою - щоб бути разом в солодких снах.
А ще водою джерельною - якої жадають спраглі уста,
А також храмом святим - де буде лиш щирість і чистота.
***
Ти саксофона голосом казав мені: "Прости",
Та я немала сил цю музику дощу нести.
Губилися слова, а з ними й ноти,
Весь світ був проти мене, і Ти був проти.
На трон сідає королева вже - зима,
Та холоду в душі моїй нема.
Яскраве сонце в ній, що світить з висоти,
І кожен промінець любові в ньому - Ти.
У кожного у нас від Бога є свій дар,
Він навіть осені і фарби й пензля дав.
Її картини хоч на виставку неси,
В них світ незайманої й незбагненної краси.
Від них Ти потрапляєш у тенета раю,
У кожного свої сходиночки любові,
У когось вони липові, а в іншого дубові.
Хтось піднімається по них в червоних чобітках,
А хтось збігає вниз в дірявих тапочках.
У когось аж до старості сердечка в унісон все б’ються,
Якби Ти знав, як я себе картаю,
За те, що й досі я Тебе кохаю.
Але який не малювала б я куточок раю,
Що Ти не мій, не мій – про це я добре знаю.
А що робити? Як Тебе забути?