Юлія Оліяр
гуляє загубленим містом убита дівчина
несе в руках кілька вишень і соняшник
усе колись було в очах її сонячно
а зараз така бліда і така заквітчана
проходить свій дім посміхається дуже несміло
розбомблена хата нагадує про міномет
Біле тіло розливалось в сірині
і наповнювало білістю весь простір.
Дивний гість стояв в моїм вікні,
але ж наче не чекала гостя.
Розчинявся простір перед нами,
всі слова розвіялись вітрами.
Прощавай минуле! З головою
кинемось в нове палке життя.
Затанцюєм вперше із журбою,
хай пришвидшиться серцебиття.
Бо інакше в світі не буває:
лиш коли у тебе щось болить
як ми будемо любитись коли переможемо
і купатись в тій любові стільки скільки зможемо
кожне серденько найменше буде пам’ятати
як впаде пуста голівка з останнього ката
ми засієм землю нашу барвами-квітками
буде з нами цілий всесвіт буде Бог із нами
поховали
летіли хмари
розкидали сльози дощі
я не плакала
тільки чекала
що хтось дасть від неба ключі
Витончено точно ціль ясніє
і шлях збиває з точности завжди.
Буває бідний з бідности бідніє,
так і не побувавши у мети.
Гарматний постріл. Біль, безкрай,
безодня. В безодні инший світ.
у ві шах захова ись миші
украли р ми й шма ок тиші
укр ли ритми і слова
раз дв і вірша вже
ви дуй сам що м ло бути
на т х місцях де бу и букви
У нас стріляли, коли ми хотіли вільно злетіти,
склавши долю усю в малесеньку тісну валізу.
Врятувати життя від потвори, що зветься війна.
Навіть смуток і мир не змогли ви на мить пожаліти.
Ми є люди живі! Не зі сталі і не з заліза.
В грудях билося серце. Тепер ми тільки душа.
коли минуле одного вечора постукає в двері
і принесе колишні зміни твоїй біосфері
просто забери у нього всі можливі шляхи
бо світ змінився й змінились у ньому ми
бо давні правила завтрашній день не збудують
вони сьогоднішніх нас не бачать і точно не чують
світ зорепадом вилився у чашку
моргнуло звідти холодом дощів
якби я знав що буде все так важко
тебе б і випадково не зустрів
і може б плив собі я люттю вперто
й трощив небесну далі благодать
Сидить один наш військовий в окопі…
Сидить й виглядає російських солдатів.
Каже: «Зараз покажу могутній Європі
як лікувати тих «дипломатів».
Аж раптом біжить росіянин до нього.
За мить вже мертвий на полі лежить.
Я боюсь повертатися в своє місто.
Там замість людей оселилися вісті
такі, що давно розтікаються кров’ю,
виють вовками, сичать журбою.
Там стало так пусто, що аж затісно.