Юлія Оліяр
Прокричи кілька раз гучно й дуже сміливо,
щоб у світі щось сталось, щоб випала злива,
щоб кожен почув всі жахливі деталі…
Нам треба врятувати усіх з Азовсталі!
Будь-яким чином: проханням, погрозами,
щоб нас не кормили пустими прогнозами,
над морем тиша
у морі шум
швидко колише
припливи дум
усмішка зовні
всередині ніч
пуста
пустіша од галактик
більше жодних слів і жодних практик
не полишати б межі
стежу
за тобою зі своєї вежі
З попелу вийшла й не стала плакати,
тільки умилась ранковими росами.
Не знаю землі чи небу дякувати,
пахну смутком і папіросами.
Весна моя стала суцільним лютим,
коси давно розплелись, розмоталися.
коли облітало все листя з дерев
ми рахували пташині гнізда
птахи відлітали
тепла шукали
чи то їм в тих гніздах було затісно
і так все ставало сухо і пусто
не маю наміру служити нелюбові
та і любові теж служити ні
краще собі служити в своїм слові
купатись наче виноград в вині
плекати свою пісню і свій голос
житейську мудрість зберігати на шляху
друже
напиши мені листа хоч інколи
знаю часом ти не в змозі але все ж
в голові у мене люті віхоли
як мовчанням пустоту несеш
заснути б забутись збутися
торкнутися твого чола
тебе зберегти повернутися
до дня коли злива лила
до дня коли небо рум’янилось
і сонце ще не пекло
люблю тебе й затишшя перед бурею
коли відчутно як весь світ живе і дихає
бо і в тобі і в ньому щось похмуре є
що дуже рідне й часом заколихує
і це очікування блискавки і грому
коли блакить бундючиться й сірить
сонце світанки дарує
місяць дарує ночі
ворог дух наш гартує
й пробуджує сили урочі
мова будує мислення
й способи світобачення
сто днів
замало слів
твої очі повні сліз сто днів
твоє серце розриває лють і гнів
і ракети замість снів
А я вагаюся часто і каюся.
Роздумую, дію, стаю, помиляюся.
І тільки вводить мене в облуду:
а що ж то інші думають люди?
Їду додому в свою Україну
й не знаю кого тепер там зустріну.